Кажуть, що у війни не жіноче обличчя, що слова «жінка» і «війна» несумісні, що неможливо зіставити поруч ці два поняття. Одне таке прекрасне, ніжне, інше – страшне, моторошне, тривожне… Все, що ми знаємо про жінку, найкраще асоціюється з милосердям, добротою і любов’ю. Є й інші слова: дочка, сестра, дружина і найвище – мама.
Жінка дає життя, жінка оберігає його, жінка і життя – це синоніми. Та на найстрашнішій війні ХХ століття жінці довелося стати солдатом. Вона не тільки рятувала, перев’язувала поранених, стріляла, підривала, ходила в розвідку… За жорстокою волею долі їй довелося і вбивати, але вбивати ворога. Того, хто сам прийшов позбавляти життя її рідних, близьких, її народ.
…Переді мною фотографія тих далеких воєнних років. З темного старого глянцю дивиться 16-річна дівчина в солдатській гімнастерці і пілотці. Русяве волосся, тендітні плечі, трохи стривожений погляд. Вона ще не знає, які випробування чекають її там, за «оком» цієї фотокамери, і взагалі – чи побачить вона себе і впізнає через день, місяць, рік цієї страшної війни? Вона просто залишає собі і нащадкам пам’ять про це застиглій миті історії, частиною якої вона вже стала і сама.
Чи думала колись проста московська школярка про те, що стане справжньою героїнею свого часу? Адже за іронією долі ми завжди вважаємо героїзм долею старших поколінь старших. Але приходить час, і кожен здає іспит не лише на атестат зрілості, а й на мужність, загартованість, самопожертву. Саме таким іспитом для Галі Орлової і стала війна.
…У той страшний рік вона вже закінчила 7 класів і здобувала фах поліграфіста, мала хороші знання, могла вільно говорити, писати і читати по-німецьки. Сім’я Галини жила в центрі Москви, на Арбаті. Вона була старшою донькою в багатодітній родині. Її мамі, Тетяні Семенівні, доводилося багато працювати, тому всі домашні справи, зокрема й виховання чотирьох дітей, лягали на Галину. Та одного разу, повернувшись додому з училища, Галина виявила абсолютно порожній будинок! Виявляється, усіх мешканців (і її сім’ю теж!) терміново евакуювали в Казань. З усього будинку залишилася лише ще одна дівчина, тож щовечора разом лазили на дахи будинків скидати фугаски, якими закидали місто німці, виставляли зенітні знаряддя на ніч, а вранці ховали їх. Ходили й на околицю міста рити окопи. Галина з жахом думала: невже коли-небудь до цих місць можуть підійти ворожі танки?
Тоді й вирішила вона піти в військкомат і попросилася добровольцем на фронт. Закінчила скорочені курси водіїв і була направлена на 1-й Білоруський фронт, в 69-ту армію – видавати фронтову газету «У бій за Батьківщину». Такі газети мали величезне значення для бійців, піднімали їхній дух, настрій, надихали на подвиги і інформували про важливі події на фронтах. Йшли бої, а похідна друкарня разом з військами завжди була на передовій. Відтак доводилося бути і поліграфістом, і водієм, і солдатом! А якось вантажівка з друкарнею навіть заскочила в селище, де ще були фашисти. На щастя, вночі машину ніхто не помітив, а місцеві жителі допомогли сховатися від ворогів. Не раз її вантажівка потрапляла й під бомбардування, гинули бойові товариші… До речі, з її «свинцевого взводу» (так на фронті називали військових газетярів), із тих, з ким пліч-о-пліч пройшли усю війну, залишився живим лише ще один – Василь Афонцев, з яким вдалося відновити зв’язок аж через 43 роки після перемоги!
Ну, а тоді і її життя не раз висіло буквально на волосинці, а якось, потрапивши під обстріл, була навіть тяжко поранена. Та повернулася в стрій, пройшла з боями всю Західну Україну, а у січні 1945 року брала участь в бойових діях при прориві оборони німців на західному березі Вісли, звільненні міст Радом, Гнєзно. За участь в героїчному штурмі і звільненні польської столиці нагороджена медаллю «За звільнення Варшави».
І ось настав той незабутній день 2 травня 1945 року – взяття Берліна – довгоочікувана, радісна подія. Але й трагічна, адже скільки ж їх, молодих, красивих, сильних, відважних загинуло в цих останніх боях уже й біля стін Рейхстагу. Та доля була прихильною до Галини – залишилася живою, а за участь в героїчному штурмі і взятті Берліна червоноармієць Орлова нагороджена медаллю.
Першим ешелоном повернулася з перемогою в рідну Москву. Вся сім’я зустрічала її на вокзалі. Брати і сестри виросли, мама посивіла, а Галина стала зовсім дорослою дівчиною, хоча виповнився їй лише 21 рік. Та найкращі літа були вкрадені війною …
…Подією минулого століття залишилася в пам’яті нащадків Велика Вітчизняна війна. А от мама для нас залишилася все такою ж юною і коханою, якою ми її запам’ятали відтоді, коли почали відчувати материнське тепло і ласку. Вона, пройшовши через смерть, руйнування і втрати бойових товаришів, але зберегла в собі чистоту помислів, любов до прекрасного і головне – не втратила віру в добро.
Спасибі тобі, мамо!
Майя Матвєєва, депутат Полтавської міської ради.
