Полтавка Марія Остроушко з сім’єю взялася за створення вишитого одягу трохи менше року тому. Придбали родиною машинку для вишивки. Чоловік Дем’ян зайнявся розробкою малюнків для моделей, дружина підбирала тканини, фурнітуру, освоювала техніку вишивання. Каже, раніше їй більше подобалися вироби, створені
вручну, але тепер до душі й машинна вишивка.
Виготовляє у такий спосіб і чоловічі, і жіночі вишиванки. Хоча починала, пригадує, із чоловічих:
– Вони більш зрозумілі для мене за малюнками. Жіночі моделі більш складні. Я думаю, мабуть, чоловічі сорочки складніші за вишивкою, а жіночі за фасоном. Жінкам догодити важче. Кожна модель має відрізнятися.
Певне натхнення для створення вишиванок подружжя знаходить у старовинних вишитих виробах. За минулий час зібрало всі, які ще
зберігалися в роду: сорочки батьків, дідусів та бабусь, прадідів і прабабусь. Пара перезнімає малюнки з таких вишиванок, оцифровує зображення, переводить у сучасний формат і залишає наступним поколінням у своїх виробах.
– Це збереження культурних, історичних цінностей, їх осучаснення, – кажуть у родині. – Для нас вишиванка – це символ українського
народу. І нам дуже цікаво працювати з цим. На сьогодні, до речі, у світі модно мати сорочки саме полтавського регіону – вишиті «білим по білому», блакитні. У наші білі вишиванки, наприклад, вбиралася на своєму весіллі пара з Польщі. Подарували ми сорочки й голландцям, які товаришують із громадською організацією «Полтава Даун Синдром».
Робота і для дітей, і для батьків
Марія Остроушко – голова ГО «Полтава Даун Синдром». Разом із чоловіком виховує «сонячного» хлопчика Василька. Каже, що він – ідеальний. Хоча іноді й «допомагає» мамі, усміхається жінка, вмикає-вимикає машинку не тоді, коли потрібно. Загалом його цікавить батьківська робота. Саме думки про сина й наштовхнули Марію Остроушко на ідею про майбутнє соціальне підприємництво, а точніше виробництво, до якого можна буде залучати дітей із особливими освітніми потребами та їхніх батьків.
– Їх можна ставити на різні процеси. Це і прасування, і проклеювання виробів, і сама вишивка, із допомогою дорослих, думаю, це
можливо. У такому випадку, як із Васильком, усі, як правило, говорять про ресторанний, готельний бізнес – обслуговування, а сферу виробництва не розглядають. Але я так розумію, що в принципі це теж може бути майбутнім робочим місцем як для дитини, так і для батьків, котрі мають лишатися з нею вдома, а тому потенційно обмежені в працевлаштуванні, – зауважує жінка. – На жаль, соціалізація, працевлаштування дітей із ментальною інвалідністю, особливими освітніми потребами після 18 років – це наразі проблема. Поки маленькі, вони відвідують інклюзивну групу в дитячому
садку, потім навчаються в інклюзивному класі в школі, можливо, хтось у професійно-технічне училище потрапить. А далі все, робочих
місць для них немає, нікуди дітися. Я принаймні працевлаштованих у Полтаві не зустрічала. Такі практики є в Києві, на Заході України.
Там існують «сонячні» кафе чи ще щось такого плану. А в нашому місті немає поки що такого соціального бізнесу. Хоча потреба в цьому є, малеча підростає. Тож шукаємо шляхи розв’язання проблеми. Соціальне виробництво вишиванок може бути одним із них.
Вишиванка за пожертву
Певна річ, подружжя розуміє, що в умовах воєнного часу вишиванки – це не вироби першої необхідності, але все одно зацікавленість
мати таку річ у людей є. Засвідчив це й аукціон від полтавського Телеграм-каналу, у якому взяла участь Марія Остроушко та метою якого було зібрати кошти для потреб військовиків.
– Я дала для нього свою вишиванку. Мені це зробити не так складно, як задонатити кошти, хоча сил, матеріалів та часу на виготовлення
потрібно немало. Хотілося долучитися до допомоги армії, – ділиться полтавка. – Цей збір проводили в той час, коли прилетіло по складу
оператора поштового зв’язку. Необхідні були кошти на далекобійні ліхтарі, аби знаходити ті «Шахеди» вночі. Ми назбирали тоді понад 14
тис. грн. Учасникам давали номерки, щоб потім рандомно визначити, хто виграє лот. Цікаво, що переможницею стала дівчина, яка внесла останній донат. У неї був останній номер. Загалом їх налічувалося під сотню. Переможниця обрала собі сорочку з вишивкою «білим
по білому», яку я й подарувала. Це був наш внесок у допомогу захисникам.
