27 грудня, на 82-му році життя, перестало битися серце знаного дослідника історії, кандидата історичних наук, палкого патріота України Віктора Яковича Ревегука.
Віктор Ревегук виховав кілька поколінь своїх послідовників –учителів історії і науковців, адже впродовж тривалого часу він викладав на історичному факультеті Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. Він автор багатьох історичних видань та монографій з історії України та Полтавщини. А зовсім недавно у Краєзнавчому музеї його вітали з виходом нової книги «Погляд через об’єктив фотокамер. Полтавщина в роки німецько-радянської війни 1941-1945 рр.», яку написав у співавторстві з Олегом Безверхнім.
Друкувався Віктор Ревегук і у “Полтавському віснику”. До речі, саме в нашій газеті на початку 90-х вперше й були опубліковані уривки з багатьох його майбутніх книг, які за радянських часів не мали жодного шансу побачити світ. Навіть тоді, на зорі нашої незалежності, вони все ще неоднозначно сприймалися на загал, тож навіть тодішнє місцеве начальство не схвалювало подібні публікації у нашій газеті.
Редакція газети глибоко сумує з приводу смерті Віктора Яковича Ревегука і висловлює щире співчуття рідним і близьким покійного.
Віктор Ревегук народився 2 травня 1938 року в с. Малі Будища Гадяцького району. Лише кілька років пройшло відтоді, як страшним смерчем пронісся і над цим краєм голодомор 33-го, тож від самого малку хлопець пам’ятав ті розмови старших про оте нечуване лихо. Люди воліли говорити про це пошепки, але в дитячій пам’яті воно відклалося назавжди: голод, смерть, Сталін… Як слова-синоніми.
Закінчив сільську семирічну школу та Гадяцьку середню школу №2 у 1956 році (навчався непогано, найбільше любив історію та географію, багато читав). Працював ще два роки кочегаром, заробляючи виробничий стаж для вступу до вищого навчального закладу.
Після закінчення школи мав неабияке бажання продовжити навчання і вступити до інституту. Рідні також радили не залишатися в колгоспі («Будеш увесь вік волам хвости крутити…», – говорив дідусь). Але на шляху до вишу стояла перепона: потрібно мати два роки виробничого стажу (така тоді була вимога партії). Виняткову перевагу при вступі до інституту в ті роки мали лише особливо обдаровані діти. Тож сільському юнакові бажаний трудовий стаж довелося два роки заробляти в Гадяцькому клінічному санаторії Міністерства оборони СРСР.
1958 року вступив на історико-філологічний факультет Полтавського державного педагогічного інституту імені В. Г. Короленка. З історичних дисциплін завжди мав відмінні оцінки, з філологічних – добрі, тому всі п’ять років отримував стипендію. Найбільш цікавими для нього завжди були лекції із історії СРСР доцентів Степана Остаповича Данішева та Григорія Івановича Кулика, що цілісно та яскраво характеризували діяльність людей, основних суб’єктів історії, аналізували науково-монографічну й мемуарну літературу, подавали студентам зразки нешаблонного критичного мислення. Високопрофесійними і водночас доступними для студентів-однокурсників Віктора Ревегука були лекції та семінарські заняття із всесвітньої історії (період середньовіччя) доцента Олексія Хрисантійовича Соколовського.
Студентські роки подарували веселих та щирих друзів, із багатьма з яких і до цього часу Віктор Якович підтримує зв’язки, бо відданий традиції зустрічатися з ними, скільки б років не пройшло.
Успішно закінчив навчання у 1963 році. Свій перший досвід педагога-історика здобував протягом двох років, працюючи за призначенням у Білогірському професійно-технічному училищі №3 Кримської області. Та оскільки реалії соціалістичного способу життя не дозволяли молодому безпартійному вчителеві вступити до аспірантури для продовження фахового зростання (історія в ті часи вважалася партійною наукою, наукою лише для людей з прошарку інтелігенції), ще шість років працював: і вихователем у школі-інтернаті в рідному Гадячі (1965–1967 рр.), і товарознавцем із книжкової справи відділу книжкової торгівлі Полтавської облспоживспілки (1967–1978рр.), і старшим лаборантом кафедри марксизму-ленінізму в Полтавській філії Львівського торгово-економічного інституту.
Лише 1971 року у віці 33 роки В. Я. Ревегук вступає до аспірантури при кафедрі історії УРСР Харківського державного університету, де науковий керівник доктор історичних наук, професор Іван Климентійович Рибалка, знаний спеціаліст з історії України, чуйна, але вимоглива людина, формулює йому наукову проблему для дисертаційного дослідження «Донецько-Криворізька республіка» – на той час «білу пляму» в історії УРСР, яку він ретельно вивчив, опрацював і ввів у науковий обіг невідомі, нові документи і матеріали. У 1975 році вказане дисертаційне дослідження ним успішно закінчене і захищене перед спеціалізованою вченою радою університету. Далі працює в Полтавському державному педагогічному інституті імені В. Г. Короленка спочатку асистентом, пізніше старшим викладачем, потім – доцентом. Здобув перший науковий ступінь.
Із вересня 1975 року Віктор Якович працював на кафедрі історії України Полтавського державного педагогічного інституту імені В. Г. Короленка, невтомно досліджуючи історію та культуру України і, зокрема, звісно ж, рідної Полтавщини.
Горбачовську «перебудову» вважав початком національного відродження краю і першим кроком до незалежності України. Із появою Народного Руху за перебудову одночасно вступив до нього та до «Просвіти», позаяк завжди був патріотом України і не вважав СРСР своєю Батьківщиною. Коли постало питання перебування в Рухові чи КПРС у березні 1991р., вийшов з Комуністичної партії і створив осередок Руху в Полтавському державному педагогчному інституті імені В. Г. Короленка, до якого ввійшли 15 студентів і доцент фізико-математичного факультету Е. Б. Яворський. 1992 р. вступив до Української Республіканської партії і очолював її міську партійну організацію. Через особисті амбіції партійних лідерів і постійні чвари УРП у 1996 році фактично припинила своє існування. Відтоді – позапартійний.
Так, із 1991 до 1994 року він активно працює ректором одного з перших в Україні Університетів українознавства. Полтавська громадська організація «Університет українознавства імені Василя Кричевського», яка працювала в тісному зв’язку із Просвітою, Фондом Української культури, Товариством зв’язків із зарубіжними українцями, Конгресом української інтелігенції, налічувала широке коло прихильників, здійснила значну кількість культурно-просвітницьких акцій на теренах Полтавського обласного краєзнавчого музею. Серед них зустрічі із зарубіжними українцями, представниками діаспори Канади, Австралії, Чехії, Німеччини, проведення тематичних «круглих столів», вивчення та підготовка до видання матеріалів про операцію «Вісла».
З 1997 року полтавський науковець – член історичного клубу «Холодний Яр» – об’єднання вчених, краєзнавців, митців, письменників, журналістів, кінорежисерів, літературних критиків, громадських діячів, учасників та нащадків учасників Національно-визвольних змагань українського народу. Метою діяльності київського клубу були дослідження боротьби українського народу за побудову Української держави, відновлення історичної справедливості до борців за Українську державу, увічнення їхнього подвигу, відновлення відчуття національної честі та гідності українського народу. Наш земляк, як інші члени історичного клубу «Холодний Яр», вважав, що шанобливе ставлення до героїв – найвагоміших представників народу – є свідченням справедливого і високорозвиненого суспільства, а також необхідною умовою для доведення до переможного кінця державницької ідеї отаманів Гайдамацького краю.
У часи державної незалежності України Ревегук В. Я. обирає активну життєву позицію. Бере участь у загальноукраїнських політичних і громадських з’їздах і зібраннях, де познайомився з відомими політиками і діячами культури: Л. Лукяненком, В. Чорноволом, Ю. Тимошенко, М. Горинем, М. Поровським, І. Драчем, В. Яворівським та ін. Є також активним учасником багатьох протестних акцій, що відбувалися як у Києві, так і в Полтаві, зокрема й у період Помаранчевої революції.
Звичайно, тільки справжній українець може вболівати за свою державу.
В. Я. Ревегук вважав, що важливим чинником національно-патріотичного виховання є феномен Майдану – промовистого свідчення жертовності заради безумовного дотримання прав людини та поваги до людської гідності, відстоювання загальнонаціональних інтересів відмовою учасників від особистого заради досягнення спільної мети. На його думку, наразі зміст виховних заходів у закладах загальної середньої, позашкільної, професійної (професійно-технічної) та вищої освіти має позиціонувати Майдан як форму небаченого дотепер у світовій історії мирного колективного протесту українців у відповідь на порушення базових прав людини і громадянина з боку недемократичного політичного режиму в країні.
