У серпні 2014 року в ході війни на Сході бойові дії розгорнулися під містом Іловайськ Донецької області. 18 серпня після запеклих боїв українські частини, що значною мірою складалися з добровольчих батальйонів, увійшли в місто. Вони змогли взяти під свій контроль його частину, однак після заходу значних сил регулярних російських військ 23-24 серпня у тил українського угрупування з території РФ, а також через дезертирство окремих українських підрозділів іловайське угрупування опинилося в оточенні.
У складі батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ» у боях за звільнення Іловайська брав участь полтавець Олександр Горячевський. Не дочекавшись підмоги, 19 серпня бійці отримали наказ командування відступати в напрямку населеного пункту Старобешеве. Рухаючись невеликими групами через соняшникові поля, добровольці натрапили на мінометні розрахунки бойовиків. У ході бою Олександр Горячевський здійснив не менше п’яти влучних пострілів з ручного гранатомету по позиціях противника, але отримав численні осколочні поранення. Під час евакуації до лікарні серце героя зупинилося…
Довіряв людям, любив історію, не цурався жодної роботи
Народився Олександр Горячевський 24 травня 1979 року в Полтаві. Закінчив Полтавську загальноосвітню школу №25. Мама Тетяна працювала лікарем, тато Олександр – інженером.
– Існує такий вираз «добра дитина», то це про мого Сашу, – розповідає мама Тетяна Миколаївна. – Він довіряв людям, тому іноді ставав жертвою обману. Хоча на цю людину не тримав зла, просто потім не спілкувався. Але якщо для нього якесь питання було внутрішньо важливим, він це відстоював. Однокласники теж згадують його як товариську, щедрої душі людину. У молодших класах грав у шахи, займався боксом, а пізніше, коли почало розвиватися місцеве козацтво, вступив в один з осередків. Ходили в одностроях, їздили в походи, вивчали єдиноборства, він навіть був підосавулою. А згодом цю справу полишив, бо, за його висловом, там почалося гетьманство. У цей час він захопився історією і краєзнавством, робив вирізки з місцевих газет. У Саші був хист до історії, і він натякав, що не проти бути вчителем цієї дисципліни. Проте по завершенню школи відбулася розширена сімейна нарада, яка внесла свої корективи в його подальшу долю. Мої батьки мали будівельні професії, у чоловіка – військові. Так от, на сімейній нараді мій тато Микола Андрейко, який раніше викладав у Полтавському будівельному інституті, переконав Сашка, що треба вступати до цього вишу, щоб мати достойну професію. Зрештою син на сантехнічному факультеті здобув спеціальність теплотехніка. Закінчивши виш, за розподілом працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі (ПТРЗ). Займався ремонтом теплотрас, прокладанням мереж, йому там подобалося працювати. Дуже любив спілкуватися з людьми старшого покоління, серед яких на заводі були цілі династії. На жаль, підприємство розпалося, відділ ліквідували. Після певного періоду різних підробіток Саша влаштувався в Крюкові на вагонобудівному заводі. Він у житті не цурався жодної роботи, у батька вчився працювати по господарству, бо ми жили в приватному секторі. Паралельно в нього з’явилося хобі, займався реконструкцією військових битв минулих століть. Він був у складі інтернаціональної групи, яка розробляла ігри-стратегії, зокрема франко-прусської тематики та Першої світової війни. У Кременчуці у квартирі, яку він винаймав, усі стіни були заклеєні роздруківками воїнів у формі, зберігалося багато книг. Коли почалися події на Майдані у Києві, Саша не стояв осторонь. Він познайомився з представниками кременчуцького осередку «Правого сектору» і з ними туди їздив. Коли почалися бойові дії на Сході країни, Саша почав шукати шляхи, як потрапити в зону АТО, хоча про це, звичайно ж, мені не розповідав. Ось коли запитують про мотиви, чому все там закрутилося, називають економічні чинники й те, що начебто притискають російськомовне населення. Мій чоловік росіянин, у сім’ї ми послуговувалися російською, і бійці батальйону, з якими син разом воював, переважно зі східних регіонів. Для нього не мова була чинником, а те, що хтось прийде нами керувати й розповідати, як жити на цій землі. У добровольчий батальйон Саша пішов тому, що не служив в армії. Спочатку з товаришами подав заявки в батальйон «Дніпро», куди не взяли. Потім поїхав у Новомосковськ, де дислокувався новостворений батальйон «Шахтарськ». Там його з товаришами зарахували як слухачів школи міліції, після чого обіцяли дати посвідчення, та не дали. Три тижні вони проходили курси в Дніпрі, а потім польовий вишкіл. От після того, як він приїхав додому засмаглий, запитала, де був. Розповів, що підшукує роботу, бо на заводі проблеми.
«Шахтарськ»: за проступки одних відповідають інші
Про участь батальйону міліції «Шахтарськ» у боях за Іловайськ згадують мало. Як відомо, 16 жовтня 2014 року міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков віддав наказ розформувати батальйон: «Батальйон «Шахтарськ», який чудово бився під Іловайськом, мною був розпущений, тому що неодноразові випадки мародерства у Волновасі і в інших ситуаціях мали місце», – та додав, що мародерство вчиняли приблизно 50 осіб із 700 добровольців.
– Так у житті буває: за проступки одних відповідають інші, – каже Тетяна Горячевська. – Дійсно, у батальйоні були бійці, які мали судимість, але йшли захищати Україну. Я після загибелі сина приїздила туди й спілкувалася із солдатами, які мали наколки чи фікси. То серед них багато справжніх патріотів, вони кажуть правильні речі, але ж звичаї мають своєрідні. Саша, коли потрапив у «Шахтарськ», про людей із судимістю дізнався лише згодом. Розповідав, що перші ж бої показали, хто має психологічну стійкість. Солдати батальйону добре себе проявили в боях за звільнення Мар’янки. Звідти він мені телефонував і вперше розповів, що в зоні АТО, але заспокоював, що лише патрулюють місто. Був налаштований, що до зими все скінчиться і залишиться працювати в міліції. Побратими розповідали, що Саша був відповідальний, робив усю роботу від кухні до того, щоб машину з багна витягти. З товаришами поділиться останнім шматком хліба. Якось він повідомив, що з 12 серпня збирається в короткочасну відпустку, але 13 серпня їх кинули під Іловайськ. Бійці батальйону зайшли на товарну станцію, зайняли пакгаузи й водокачку і стояли там до 16 серпня. Провізія ще якась була, але закінчувалися патрони, тому чекали на підтримку, а в цей час батальйони «Донбас» та «Дніпро» мали штурмувати місто з іншого напрямку. Не дочекавшись підмоги, після наказу командира почали 19 серпня зранку відходити групами. У повідомленнях чули, що інші частини бачили військову техніку з російськими прапорами. При відході, коли вже пройшли більшу частину до Старобешевого, натрапили на мінометні розрахунки в лісопосадці, зав’язався бій. На допомогу їхав наш БТР, але через суцільний вогонь не міг наблизитись. Саша спочатку з гранатомета стріляв лежачи, але йому не вдалося влучити в позиції противника. Він піднявся і зробив два постріли, товариші побачили вибух і чорний дим звідти, але ворог стріляв не з одного місця. Коли під’їхав БТР, бійці кинулися до нього, у цей час поруч розірвалася міна. Осколки від броні, на якій наварили панцирні сітки, зрикошетили на Сашу. У цьому бою загинули ще два хлопці, один з них Анатолій Курочка, теж із Полтавської області. Про цей бій мені розповідав командир підрозділу Віктор Маковський. Казав, що Саша добре воював і врятував 20 чоловік від гибелі, давши можливість вийти двом групам. У «Шахтарська» в Іловайську були мінімальні втрати. Хлопцям, які поранені лежали в лікарні в Старобешеві, згодом було непереливки. Коли містечко захопили сепаратисти, то місцеві жителі переховували їх у підвалах.
Якби не кредитна довідка
на шляху в Іловайськ
Товариші Сашу називали Гарік, але це не був його позивний. Після того, як він загинув, хлопці в соцмережах кинули клич, хто знає рідних Гаріка. Моя дочка Ганна побачила це повідомлення, але до остаточного підтвердження обставин нам нічого не казала. А 21 серпня тіло Саші в Полтаву привіз заступник командира батальйону Краснолуцький, на жаль, його імені не пам’ятаю. Поховали сина 22 серпня на Центральному кладовищі Полтави, там у нас родинне місце. Алеї слави на той час ще не було. На нас це горе звалилося непосильною ношею… Тяжко захворів чоловік і… через рік помер. Він займався справами, щоб довести, що Саша учасник бойових дій. Мені було не до того, але друзі чоловіка взяли цю справу у свої руки й довели до кінця. Зробити це було майже нереально, бо в багатьох інстанціях отримували відмови. Батальйон «Шахтарськ» коли розформували, то в документах, які командування здало в архіви, нашого прізвища не виявилось. Саша не встиг отримати посвідчення, бо відразу його кинули на передову. Нас узагалі ніде не прийняли б, якби не … кредитна довідка. Згідно з рішенням уряду тоді тим, хто знаходився в зоні АТО, давали в банку кредитні канікули. Таку довідку Саша й взяв у батальйоні, переслав її в Кременчук троюрідній сестрі, а вона не встигла її віддати в банк. Ми знайшли адвокатську контору, яка через суд змогла довести, що загибель сина пов’язана з бойовими діями. Справа з присвоєнням статусу родини загиблого затягувалася й тихо мирно лежала в канцелярії Президента України. Ми телефонували й чули відповідь: «Ще не розглядалася». Коли Петро Порошенко приїхав у Полтаву на відкриття пам’ятника Івану Мазепі, на той час в області вже утворилася спілка сімей загиблих. Її керівник Наталія Чепіга прорвалась до Президента й подала документи на Сашу і Святослава Горбенка. Помічник узяв документи, записав наші дані і через місяць мене викликали в управління соціального захисту й вручили посвідчення. Це було в червні 2016 року. Через кілька тижнів Полтавський міськвиконком прийняв рішення встановити в ЗОШ № 25 меморіальну дошку Олександру Горячевському, відкриття якої відбулося 19 жовтня 2017 року.
