Випускник Полтавського вищого зенітно-ракетного командного училища Олександр Максимов вісім років служив у Збройних силах України. Навіть після того, як за станом здоров’я пішов у запас, дізнавшись про анексію Криму, повернувся до військової справи. У березні 2014-го пішов працювати до Полтавського міського військкомату. Коли надійшов наказ про відрядження двох офіцерів до зони бойових дій, зголосився бути одним із добровольців. Загинув Олександр Максимов 14 вересня 2014-го в Донецькій області, коли колона українських вояків, яка прямувала разом з підкріпленням на блокпости, потрапила в засідку терористів – ворожа куля влучила офіцерові в голову.
В Олександра дід та батько були військовослужбовцями, на жаль, їх також спіткала тяжка доля. Вони загинули в молодому віці під час виконання бойових завдань.
Народився Олександр Максимов 14 травня 1974 року в Полтаві. Звідси родом і його батьки Лариса та Євген, які виросли в одному дворі на вулиці Халтуріна,13.
– Батько мого чоловіка був військовослужбовцем, загинув на Сахаліні в 1956 році, тому його дружина переїхала з дітьми в Полтаву до своїх батьків, – розповідає Лариса Максимова. – Чоловік теж обрав військову професію, по закінченні Полтавського вищого зенітно-ракетного командного училища (ПВЗРКУ) служив у Німецькій Демократичній Республіці, потім у Читинській області, останні п’ять років в Іркутську разом з сім’єю. До молодшої доньки Наталі ставився більш м’яко, а Сашка вже з чотирьох років муштрував, щоб той ріс справжнім чоловіком. Узимку хлопці допізна катались на лижах чи ковзанах, стомленого сина батько додому приносив під пахвою. У 1983 році сталася трагедія в нашій сім’ї: чоловік загинув під час закритих навчань, його не довезли до госпіталю. Другий клас Сашко закінчував уже в Полтаві, куди ми повернулися, у школі №30. Потім, як отримали на Садах квартиру, перейшов у школу №33. У школі навчався без трійок, але, як не дивно, не заладив з викладачем допризовної підготовки, хоча додому приносив грамоти виступів за школу з цієї дисципліни. У житті школи він брав найактивнішу участь, як у спорті, так і в художній самодіяльності. Захоплень у Сашка було багато, у який гурток хотів, туди і йшов, бо це краще, ніж вулиця. Займався фотографією, грав на гітарі, як і більшість хлопчаків, любив футбол, тривалий час займався класичною боротьбою в ДЮСШ «Авангард». Гарна фізична підготовка й допомогла йому при вступі до ПВЗРКУ. Він давно для себе вирішив, що йде слідами батька. Ходив на підготовчі курси в училище, навіть у школі на випускному йому подарували погони. За викладацьким складом ПВЗРКУ вважалося кращим у СРСР, тож випускники училища були нарозхват. Вступив Сашко в училище з першого разу, згодом прийняв присягу на вірність народу України. Додому майже не відпускали, хоч він і полтавець, перший раз у звільнення прийшов лише на Новий рік. Коли училище закрили, дослужував ще рік у Харкові, після чого його направили за розподілом у Хмельницький. Туди він поїхав разом з дружиною Оксаною, з якою познайомився, навчаючись на другому курсі училища. Служив на посаді начальника зенітної ракетної обслуги до 1999 року, потім звільнився зі Збройних сил за станом здоров’я. Повернувшись у Полтаву, поселився з дружиною в Супрунівці. Якийсь час працював зі мною на взуттєвій фабриці, потім водієм таксі. Коли почалися події в Криму, Сашко, не роздумуючи, пішов у міський військкомат, де 19 березня 2014 року був прийнятий на посаду офіцера формування та відправки команд. Ніколи не влазила в особисте доросле життя ані сина, ані доньки. Тому рішення, яке він прийняв, не вмовляла його змінити. У серпні 2014 року двох працівників військкомату мали відправити в зону АТО. Якщо добровольців не знайшлося б, тягли б жереб. Сашко сказав: «Я піду».
За даними нагородного листа для представлення до відзначення Державною нагородою України можна прослідкувати бойовий шлях Олександра Максимова. З 19 серпня він відбув у відрядження до 93 окремої механізованої бригади оперативного командування «Південь». З 21 серпня по 14 вересня виконував завдання як офіцер управління 4-ї БТРг у районах поблизу сіл Авдіївки, Піски, Тоненького Донецької області. Неодноразово брав безпосередню участь у виконанні бойових завдань з утримання позицій на передових блокпостах. Разом зі складом розвідувальних груп виконував операції з визначення фактичної оперативної обстановки поблизу районів розташування підрозділів, організовував та здійснював заходи, пов’язані з евакуації поранених та загиблих з поля бою. Виконував бойові завдання з охорони та оборони колон військової техніки та особового складу під час їх прямування до передових позицій. Так, 14 вересня близько 17 години капітан Максимов разом із розвідувальним підрозділом на БМП відбув у район сіл Першотравневе та Нетайлове для зустрічі та супроводження колони танків. Під час супроводження колона потрапила у засідку бойовиків. Олександр першим прийняв бій, відтягнувши вогонь на себе. Від вогнепального поранення в голову загинув на місці. Завдяки його діям були збережені життя інших військовослужбовців та не допущене знищення колони військової техніки.
Похований Олександр Максимов на Алеї слави міського кладовища Полтави.
Нагороди та вшанування
Указом Президента України №9/2016 від 16 січня 2016 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
У Полтаві на фасаді 33-ї гімназії, де навчався Олександр Максимов, встановили меморіальну дошку.
