×

Опера «Наталка Полтавка» – візитна картка Полтави

Постановка опери «Наталка Полтавка» 1959 року. Фото з автографом народного артиста України Дмитра Гнатюка.

З нагоди 250-річчя з дня народження Івана Котляревського, 200-річчя з дня першої постановки п’єси «Наталка Полтавка», 130-річчя опери Миколи Лисенка
«Наталка Полтавка» та 50-річчя реставрації садиби письменника.

Оскільки опера «Наталка Полтавка» стала своєрідним брендом полтавців, справжньою візитною карткою нашого рідного міста, особливо нашого славного театру, цікаво знати все, що пов’язане з цією оперою, і все, що стосується її дійових осіб.

П’єса була написана настільки вдало, насичена великою кількістю майже народних пісень, що ось уже 200 років не сходить зі сцен багатьох театрів України. Варто зазначити, що більшість театрів України має у своєму репертуарі постановку опери «Наталка Полтавка», а в столиці нашої держави регулярно відбувається всеукраїнський конкурс на краще виконання ролі Наталки Полтавки. Акторка нашого театру Віра Волкова як переможниця одного з таких конкурсів отримала звання заслуженої артистки України.

Полтавський академічний обласний український музично-драматичний театр ім.М.В.Гоголя довгі роки відкривав театральний сезон постановкою опери «Наталка Полтавка» і нею ж завершував його.

Колишній президент Віктор Ющенко під час свого офіційного візиту до Королівства Данії в рамках культурного обміну подарував данцям оперу «Наталка Полтавка».

Іще такий промовистий факт. Під час Другої світової війни «Наталка Полтавка» виконувалася навіть у німецьких концтаборах! Річ у тім, що наприкінці війни режим у деяких таборах послабився настільки, що бранці могли навіть організовувати якусь подобу дозвілля. І цим дозвіллям стала вистава, яку грали по пам’яті колишні актори з України.

Прослухавши оперу, одержуєш душевний спокій і задоволення. Хочеться слухати й слухати цей твір по кілька разів. Мій уже покійний товариш кожного року по два рази ходив на цю оперу на початку й наприкінці сезону. На моє запитання, чому він так часто відвідує цю виставу, він відповідав, що слухає цю оперу ніби знову одну й ту саму пісню, яка йому сподобалася. Чим же так приваблює нас цей твір? На мою думку, тим, що тут щасливий кінець і немає загиблих. Багато творів світової класики з цікавим заплутаним сюжетом має також і сумне завершення: головний герой або героїня, діями й учинками яких ти захоплюєшся, наприкінці гинуть. Від цього на душі неприємний осад, нам жаль загиблого персонажа. У шедеврах світової літератури й драматургії таких прикладів безліч. Загинули Дездемона, Джульєтта, Анна Кареніна, Маруся Чурай і багато інших.

У нашій опері пан Возний, котрий сватався до дівчини, добровільно і без примусу відмовляється від своїх домагань до Наталки на користь її коханого – парубка Петра. «Возный. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Берет их за руки, подводит к матери и говорит). Благослови дітей своїх щастям і здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною». За законами жанру ніхто нікому не зробив неприємностей, зла – усе обійшлося мирно й у злагоді, що так рідко буває в реальному житті. Закінчується опера загальними співом усього колективу величавої пісні, що уславлює добрих людей і рідний край. Оперу можна було б назвати п’єсою чи оперетою, але упродовж вистави весь час звучить прекрасна музика і виконується багато пісень нашого славетного земляка – композитора Миколи Лисенка.

Наш театр виховав цілу плеяду прекрасних акторок, що виконували і виконують роль Наталки в опері: Тамара Кислякова (1956), Віра Волкова (1959–1969), Неллі Ножинова (1969), Маргарита Томм (1994–2012), Лідія Кретова (з 2012 р.). Постановники опери весь час щось удосконалюють, створюють відповідні декорації й кожного разу впроваджують щось нове згідно з більш сучасними вимогами. Проте варто зауважити, що останнім часом, на мій погляд, звукорежисери театру роблять звук надто гучним, що заважає насолоджуватися музичним твором.

Однак незбалансованість звуку – це не єдина хвороба сучасних постановників, причому не тільки в Полтаві, а й на столичних підмостках. По телевізору бачив, як артисти у Києві виконували оперу «Сорочинський ярмарок». Вони співали у мікрофони, закріплені у них на голові. На мою думку, це пародія на театральне мистецтво. Де ж наші Шаляпіни, Козловські, Гмирі, Солов’яненки, які співали без мікрофонів у великих залах? У нашому «Листопаді» підсилювачі звуку величиною з шафу, та й артист тримає мікрофон біля самого рота. Тож із 2017 року через сильний звук я в театр і на концерти не ходжу і ходити не буду! Вибачте мені за цей невеликий відступ.

Та повернімося до теми. У невеликому творі, усього на дві дії, виконується 17 пісень. Слова взяті з народної творчості, а також із пісень Марусі Чурай і віршів Григорія Сковороди. Весь твір пронизує ідея уславлення доброти і злагоди.

Де згода в сімействі, де мир і тишина,
Щасливі там люди, блаженна сторона.
Їх бог благословляєть,
Добро їм посилаєть,
І з ними вік живеть.

Щоб підкреслити важливість творчості Котляревського, епізоди з його творів зображені на бронзових горельєфах у нішах його пам’ятника. У 2008 році один із горельєфів викрали. Цілий рік пам’ятник залишався неповноцінним, аж поки до 300-річчя Полтавської битви його не було відремонтовано, а на місці бронзового горельєфа опинився пластмасовий.

Але це ще не кінець історії. Філософи сперечаються про співвідношення необхідності й випадковості: одні абсолютизують необхідність, інші – випадковість. А в нашому випадку за однією випадковістю відбулася інша. За десять років знайшовся оригінальний бронзовий барельєф до пам’ятника Котляревському. До редакції однієї з полтавських газет зайшов невідомий і поклав на стіл пакунок зі зниклим, як вважали назавжди, барельєфом. Відновлювати його на пам’ятнику не стали, а передали знахідку до музею. Незнайомець побажав залишитися невідомим.

Коли читаєш п’єсу, то уявляєш, що Котляревський писав свій твір немовби з натури. Тут згадується і Мазурівка, де жила Терпилиха з дочкою. Звідти вони переїхали до Петрівки, де, мабуть, жили їхні родичі. Згадується село Тахтаулове, з якого дячок приходив свататись до Наталки. І також село Восьмачки, що нині зветься Осьмачки. Усі ці місцевості й поселення існують і тепер. Мазурівка – це урочище, по низу якого протікає схована тепер у труби річечка Лтава. На схилі урочища і була хата Терпилихи, за сучасною Білою альтанкою. Таких випадків, коли багатий і поважний міщанин сватався до порядної, красивої, але бідної дівчини, у часи Котляревського було багато. Про один із таких епізодів і дізнався письменник, це й було покладено в основу фабули твору.

Провідний науковий співробітник музею І.П.Котляревського Євгенія Стороха довгі роки досліджувала історію створення «Наталки Полтавки». Їй вдалося встановити, що події, описані у п’єсі, відбувалися в Петрівці, що за 17 км від Полтави. Цю версію також активно підтримував історик-краєзнавець і редактор газети «Полтавська думка» Олександр Кулик, для якого Петрівка була ще й малою батьківщиною. Також ми разом із Олександром Васильовичем готували матеріали для книги про Петрівку і Сем’янівку (в минулому Кротенки). Задумуючи історію двох сіл, ми планували включити туди і розповідь про те, що батьківщиною літературної Наталки Полтавки було село Петрівка. Та не судилося. Олександр Кулик помер у 2016 році. Особисто я повністю підтримую версію про те, що події в п’єсі відбувалися в Петрівці й там жили реальні прототипи героїв твору.

Постановка 1994 року. Фінал. У ролі Наталки – Маргарита Томм.

Маму Наталки звали Горпина Терпилиха, тобто вона мала прізвище Терпило. Подібні прізвища збереглися в околицях Петрівки до нашого часу. В одного з моїх однокласників було прізвище Терпиловський. Напевно, у Петрівці жила не одна родина Терпиловських, можливо, саме вони і були нащадками літературної Горпини. На мою думку, непогано було б встановити у Петрівці пам’ятник Наталці, можливо, Наталці й Петру, й організувати туди екскурсійний маршрут під назвою «На батьківщину Наталки Полтавки». Це недалеко від місця, де закінчується маршрут екскурсії «Поле Полтавської битви». У Сем’янівці на горі вже є пам’ятник на місці переправи російських військ через Ворсклу. За два кілометри звідти можна поставити наш новий пам’ятник неподалік Михайлівської церкви. Поруч варто спорудити невелику селянську хату під соломою. На піддашках на ослоні поставити дерев’яні відра з коромислом, з якими Наталка ходила по воду до ріки Ворскли. Тоді ті, хто не мав колодязя, брали воду з річки. На відміну від нашого часу, в давнину вода була придатною для споживання. До речі, саме з Петрівки нині третина міста отримує воду з п’ятого водозабору зі свердловин завглибшки 700 м.

Можливо, слід створити музей села, де частина експозиції буде присвячена головним дійовим особам опери «Наталка Полтавка». Уся необхідна інфраструктура в селі вже існує. На в’їзді – чудове кафе, де можна пригостити екскурсантів. Неподалік пішохідний місток через Ворсклу на лівий берег з пляжем для відпочинку. Під час екскурсії багато чого можна розповісти.

Подібний пам’ятник потрібно було б поставити й у місті, можливо, неподалік театру. Традиція увічнювати літературних героїв давня і розповсюджена в усьому світі. У Мадриді давно стоїть пам’ятник незабутнім героям Сервантеса, у Вероні пошановано Джульєтту, у Пскові є пам’ятник двом капітанам, Татаринову і Григор’єву, героям роману Веніаміна Каверіна, а в Смоленську встановлено монумент поету Олександрові Твардовському та його літературному герою Василеві Тьоркіну, у кількох містах існують пам’ятники героям Ільфа та Петрова.

Мої пропозиції можуть втілити в життя професійні архітектори, художники, будівельники, а також інші краєзнавці, яких у нашому славетному місті більш ніж достатньо. Пам’ятники та меморіальні дошки як медалі на грудях героя демонструють творчий шлях видатних містян, а також відомих людей, доля яких була пов’язана з містом.