Олег Бокоч з першого курсу навчання у Полтавському базовому медичному коледжі, вул.Стрітенська, буд. 51-А, був примітним студентом серед інших. Він був турботливим, доброзичливим, з відкритим серцем хлопчина. З приємним поглядом завжди запитає у викладача, який вийде на роботу після відсутності по хворобі: «Як ви себе почуваєте?». І нам відразу хотілося почувати себе добре, хоча б налаштовувалися на позитив, бо ми комусь же потрібні, за нами скучають і співчувають. Олежка запитував про самопочуття і настрій кожного разу, навіть якщо всі швидко біжать по сходинках, щоб встигнути перейти в інший корпус на заняття. Біжучи по східцях, Олег не дивився собі під ноги, а своїми очима дивився навколо всіх нас-людей, і знав, що встигне когось підтримати словом.
З перших днів навчання я підтримала Олега і його одногрупника Владислава Васевича в прагненні співати для студентів і викладачів коледжу на концертах, що проводилися у коледжі, приймати участь в обласних конкурсах «Студентська весна». І хлопці вчилися співати різними тональностями: на перервах в кабінеті інформатики, потім в актовому залі після занять. Згодом голос ставав все краще і сміливіше, репертуар розширювався: це українські народні пісні, естрадні ретро-пісні українські і зарубіжні. Олег любив підготувати для концертів веселі гуморески. Приходив до мене в кабінет інформатики і там сміливо міг читати декілька гуморесок, пісень, щоб відшліфувати свій талант і професіоналізм, а потім порадувати і здивувати всіх слухачів яскравими творами поетів, композиторів.
На заняттях інформатики працював наполегливо, з цікавістю до широкого простору програмних засобів, океану нової інформації, яку вдало використовував для створення доповідей, презентації по всім дисциплінам. А вже як закінчилася на другому курсі інформатика, то постійно приходив працювати за комп’ютером, щоб виконати цікаву роботу, знайти нову інформацію про медицину, проглянути свіжі новини з зони АТО…
Після навчання Олег часто приходив в коледж провідати викладачів і студентів. Завжди приходив в кабінет інформатики, ділився гарними новинами. Ніколи ні на що не скаржився.
Прийшов час піти в армію, він дуже зрадів, що буде носити горде ім’я захисника Вітчизни! А в Україні вже була війна…. Прийшовши у першу коротеньку триденну відпустку Олег, в першу чергу, прийшов у свій рідний Полтавський базовий медичний фаховий коледж. Зайшов до заступника директора з виховної роботи Дворнік С.І., в кабінет інформатики, де щиро поговорив зі мною про свої наміри підписати контракт і захищати свою країну, рятувати поранених. Я дуже відмовляла його не робити цього, говорила йому, що він дуже молодий- лише 22 роки!, що потрібна велика військова підготовка і досвід, що він найдорожчий для мами і своєї сім’ї, а на війні дуже страшно, холодно і не людські умови, що «Гради» стріляють на 10 км вперед і від вибухів на землі залишаються глибокі кратери… На що Олег відповів: «Якщо не я, то хто? Хтось же повинен захищати Батьківщину, рятувати поранених!». І він виконав свою задуману справу медика-рятівника у дійсно надзвичайно екстрених обставинах. Він був в гарячій точці-Авдіївці, в самому пеклі! Потім я дізналася від його побратимів, що Олег міг сидіти в своєму кабінеті фельдшера за 30 км від обстрілів і дивитись по новому плазмовому телевізорі цікаві передачі. А совість не дозволяла, старався бути поряд з воїнами і в усьому їм відразу допомагати.
Пройшло декілька місяців і у Олежки знову коротенька відпустка. Він відразу приходить в рідний коледж у військовій формі, яку він гордо носив і любив. Я знову вмовляла його піти з армії, щоб подумав про маму, своє майбутнє навчання, майбутню сім’ю. Але Олег спокійним голосом відповів: «Мама не знає де я, я не казав правди. А хто буде рятувати наших чоловіків і хлопців? Все буде добре. Я повернуся!» – «Так, повернишся, бережи себе дуже, будь уважним, ми тебе дуже чекаємо!» говорила йому я, знову перехрестивши його по материнськи. Потім була ще відпустка і Олежка відразу йшов до коледжу, проходив по коридорах, заходив в актову залу, навчальні кімнати, до заступника директора з виховної роботи, до мене, щоб запитати, як ми себе почуваємо, що цікавого і нового з’явилося в житті коледжу. З радістю поспілкувавшись із студентами і викладачами, він не мов говорив своїм видом, що обрав дуже важливу професію для себе і дуже потрібну для держави саме в цей складний для України час. Потім Олег їхав до рідного дому, зарядившись запахом рідних стін альма-матері.
А потім жахливу новину прочитала у Фейсбуку 13 травня 2018 року(((! Все, не повернеться більше веселий і турботливий, сміливий наш Олежка…Ми всі дуже вірили, що все буде добре((( .
12 травня 2021 року минуло три роки з тяжкої втрати Олега Бокоча -нашого прекрасного студента-випускника, вірного сина України, молодшого сержанта 95-ї окремої аеромобільної бригади Збройних Сил України. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Майже рік тому, 25 вересня 2020 року, на фасаді медичного коледжу урочисто відкрили меморіальну дошку Захиснику України, фельдшеру, випускнику 2015 року, чудовій людині Олегу Бокочу. Вічна пам’ять і шана Олегові, низький уклін батькам.
Викладач інформатики та математики Комунального закладу освіти Полтавського базового фахового медичного коледжу Полтавської обласної ради Іванчук О.Є.
