Фронтові роки для ветеранів не лише історія минулих днів, але й свята пам’ять про міцне військове братство. Засноване на мужності та відданості, воно загартовувалося в боях та нерідко було омите кров’ю героїв. Віддаючи життя за мир, вони назавжди викарбували своє ім’я у людській пам’яті та показали, як високо слід цінувати військовий обов’язок та офіцерську честь.
Взірцями такої відданості залишаються 226-й гвардійський Сталінградсько-Катовицький авіаційний полк дальної авіації та 185(21)-й гвардійський Кіровоградсько-Будапештський ордена Червоного Прапора важкобомбардувальний авіаційний полк, члени яких десятиліттями збираються в Полтаві на свята та у пам’ятні р дні. З нагоди 80-річного ювілею 226-го полку «ПВ» поспілкувався з військовими авіаторами Степаном Лукасевичем та Віктором Савченком.
За словами Степана Лукасевича, його рідний полк сформували за рік до початку Великої Вітчизняної війни. Бажаючи утримати позиції на Балканах у ході кампаній Другої світової війни, керівництво віддало наказ сформувати на Житомирщині 93-й дальнобомбордувальний авіаційний полк:
– На виконання наказу дали близько трьох тижнів. Останнім терміном був початок червня 1940 року. Тодішнє керівництво з успіхом виконало поставлене завдання. Уже 27 червня на базі аеропорту Азорна було сформовано дальнобомбардувальний полк під командуванням полковника Ульянченка. 23 червня 1941 року відбулося його перше бойове хрещення під час бомбардування Східної Пруссії. За тиждень до цього командиром призначили Івана Бровка, якого підлеглі називали батею. Саме він заклав основу внутрішніх військових традицій та своїми виваженими наказами приніс йому бойову славу, – каже ветеран. – Протягом усієї війни полк неодноразово перейменовували у зв’язку з успіхами у стратегічно важливих кампаніях. Так, за 1488 бойових вильотів у сталінградському напрямку наказом вищого військового командування 17 травня 1944 року полку офіційно присвоїли назву Сталінградський. А за взяття одного з польських вугільних басейнів до назви додали ще й Катовицький. У ніч з 27 на 28 квітня 1945-го був виконаний останній бойовий виліт по порту Свинемюнде.
Таким чином, полк брав участь у війні протягом 1402 днів з 1418. Загалом за війну 226 гвардійський Сталінградсько-Катовицький авіаційний полк дальньої авіації пробув у повітрі 32 тисячі 261 годину та скинув 11 тисяч 985 бомб різного калібру. Відвойовуючи повітряний простір, полк втратив 171 бойову машину та 314 чоловік особистого складу. За подвиги у Великій Вітчизняній війні 29 авіаторів удостоїли почесного звання Героя Радянського Союзу. Серед них був і полтавець Василь Синько, який єдиний серед штурманів Військово-повітряних сил СРСР отримав таке звання двічі.
Про героїзм авіаторів 226 полку свідчить і фантастична історія порятунку старшого лейтенанта Івана Чиссова. Свого часу вона вийшла у книзі спогадів полку «Под гвардейским знаменем» під авторством саме Степана Лукасевича. Спираючись на архівні матеріали та спогади очевидців, він описав героїзм та мужність свого однополчанина:
– Наприкінці січня 1942 року на одній із частин Західного фронту група наших бомбардувальників на ІЛ-4 виконувала чергове бойове завдання. Провівши військову операцію, екіпажі мали повертатися на свій аеродром, однак на них раптово напали фашистські винищувачі. Тоді в повітрі, на висоті вісім тисяч метрів, розгорнулося справжнє пекло. Борючись не на життя, а на смерть, наші льотчики підбили два мессершмітти. Проте вороги підбили і наш флагманський літак, на борту якого перебував 26-річний Іван Чиссов. Було смертельно поранено стрілка-радиста сержанта Меньшикова та повністю втрачено керування над літаком. Розуміючи безвихідь ситуації, льотчик Микола Жуганов віддав наказ на евакуацію екіпажу. Першим залишив літак старший лейтенант Іван Чиссов. Стрибаючи з висоти 7,5 км, він навмисно не розкривав парашут, щоб не бути розстріляним у повітрі. Усе вказувало на те, що він на шаленій швидкості розіб’ється на смерть від удару об землю. Однак доля вберегла його, і штурман упав на засніжений схил глибокого яру. Отримавши серйозні пошкодження ніг та тазу, він одразу ж був підібраний радянськими бійцями-кавалеристами, які спостерігали за повітряним боєм із землі. Згодом пробувши в госпіталі та пройшовши реабілітацію, Іван Чиссов подав рапорт із проханням повернути його на фронт та дозволити здійснювати бойові вильоти. Проте наслідки травм назавжди закрили для нього шлях у небо, і до кінця війни він викладав у штурманському училищі, навчаючи молодих бійців-авіаторів.
Сам Степан Лукасевич льотну кар’єру в дальній авіації розпочав у 1957 році. За високі показники успішності під час навчання у Пермському авіаційному училищі Збройних сил ВПС його та шістьох інших відмінників направили під Уссурійськ, де на той час формували та доукомплектовували полки. Трохи згодом, у зв’язку з сімейними обставинами Степан Лукасевич переїхав до Полтави та був приєднаний до 226-го гвардійського Сталінградсько-Катовицького авіаційного полку дальньої авіації. А в жовтні 1969 року відповідно до наказу головного військового командування полк віддали у пряме підпорядкування п’ятій повітряній армії. Відтоді і до розформування полку у 1986 році це було єдине військове формування із спеціалізацією на активних та пасивних перешкодах.
Із початком створення ветеранських організацій та осередків у побратимів 226-го полку почалося друге життя. Щороку вони проводять урочисті зустрічі та святкують пам’ятні для них дати.
– З кожним роком усе більше моїх побратимів відходить у небуття, а з тих, хто залишився, не кожен має здоров’я й активність. Нині нас 164. Проте, попри таку невблаганну дійсність, усе одно намагаємося знайти час та можливість зібратися, аби разом згадати полкові історії. Низка цих зустрічей надихнула наших полкових письменників написати вірші та оповідання про ті славетні часи та бойову славу авіаторів. Усі ми включили до книги-збірки спогадів про наш полк. Сподіваюсь, що це донесе до прийдешніх поколінь поняття про патріотизм та військову честь їхніх предків. Адже лише таким чином зможемо виховати гідну націю сильних і мужніх захисників Вітчизни, – наголосив Степан Лукасевич.
Загартовані боями у двох війнах Свою історію 185-й гвардійський Кіровоградсько-Будапештський ордена Червоного Прапора важкобомбардувальний авіаційний полк розпочав з першого бойового вильоту в ніч з 23 на 24 травня 1943 року.
Віктор Савченко розповів, що одразу після переломного моменту та початку визвольної кампанії радянських військ виникла потреба створити на базі одного з тамбовських аеродромів особливий важкобомбардувальний полк:
– Він мав виконувати секретні надскладні завдання генерального штабу та підкорявся лише Верховному Головнокомандувачу без прив’язки до фронтів та окремих армій. Через це маршрути багатьох вильотів були засекречені. Залишаються такими і донині. Узагалі історія полку часів Великої Вітчизняної війни нетипова. Через надто вимогливе та амбіційне керівництво жоден наш авіатор не отримав звання Героя Радянського Союзу. Хоча всі вони були справжніми асами та героїчно виконували накази подекуди на межі власних сил, їхні імена не відомі широкому загалу та навіть у професійно-військовому колі. Однак відсутність визнання та відзнак не завадила сотням бійців полку брати участь у таких знакових для вітчизни та світу боях за Кіровоград та Будапешт. За значні заслуги у ході визволення міст від фашистсько-німецьких загарбників у 1943 році йому присвоїли звання Кіровоградського, а через рік і Будапештського важкобомбардувального авіаційного полку.
– За увесь час історії існування полку як бойової одиниці завжди демонстрували високий рівень професіоналізму та військової підготовки. Були ми і першими в авангарді переозброєння, освоюючи прогресивні та більш досконалі літаки. До того ж за успіхи у бойовій та політичній підготовці ми єдині серед колишніх радянських полків отримали два вимпели (1978 та 1985 років) від Міністерства оборони Радянського Союзу. Вважаю, що отриманню останнього я навіть сприяв, адже мій екіпаж за наказом інспектора виконував навчальний пуск ракет та практичне бомбометання. Ця честь випала мені абсолютно випадково, і пишаюся тим, що нам, молодим авіаторам у складі льотних екіпажів капітанів Олександра Сливенка та Олександра Міхеєва, вдалося виконати всі завдання на відмінно та вибороти жаданий вимпел. Трохи згодом важкобомбардувальний полк узяв участь в Афганському конфлікті, а точніше у виведенні звідти військ.
Дислокуючись на оперативному аеродромі в Узбекистані, ці військовики півтора місяця прикривали виведення техніки та особового складу з території конфлікту. Виконуючи накази з придушення вогню та бомбардування баз противника, полк не втратив жодного літака або ж військовослужбовця: – Бували складні та надто критичні ситуації, але тоді обійшлося без жертв. Особисто я пам’ятаю, як у нашого командира «вісімки» бомбардувальників відмовляли двигуни. У такі моменти йому доводиться застосовувати всі свої знання та досвід, адже потрібно було летіти до бази на одному двигуні, не маючи змоги знизити висоту. Схожа ситуація сталася, коли мій екіпаж проводив фотографування наслідків вибуху однієї з останніх ФАБ-9000 у районі кишлака Джарлес. Наші побратими з Ту-16 скинули цю бомбу на наступний день після обстрілу наших позицій у Кабулі. Тоді ми пролетіли на несправних двигунах увесь південний Афганістан із заходу на схід, але завдання виконали успішно. Ті фотографії у нас потім забрали особисто довірені люди Михайла Горбачова для передачі їх у Генштаб.
За словами Віктора Савченка, хоч війна – це завжди трагічний та незабутній досвід, його побратими знаходили можливість зробити солдатські будні трохи веселішими. Одним з таких «розваг» було спостереження за вогниками, коли літаки летіли над афганськими горами і, дещо змінюючи основний курс, спостерігали, як уздовж гірських перевалів розповзалися сигнальні багаття та чорний дим. Не менш весело було військовослужбовцям, коли розбійницькі угруповання афганців підключалися до їхніх внутрішніх радіоліній та намагалися віддавати хибні накази:
– Зауважу, що «грали» вони талановито та спілкувалися досить переконливо. Можливо, ми б навіть повірили в їхній обман, однак зрештою «духів» видав східний акцент. Навіть попри середню якість зв’язку, було чутно, як вони викривляють деякі російські слова. Недовго думаючи, наші командири відповіли їм такою рясною лайкою, що вони відключилися та довго ще не пробували вклинитися в наш ефір. Із початком епохи незалежної України і до моменту розформування у 2004 році 185-й гвардійський Кіровоградсько-Будапештський ордена Червоного Прапора важкобомбардувальний авіаційний полк не раз демонстрував свої вміння на повітряних парадах та конкурсах пілотів міжнародного рівня. А замкомандира Микола Меньшиков навіть отримав срібний диск з рук члена королівської династії Великобританії за бездоганну посадку літака на конкурсі в Лондоні.
– Дуже вдячний команді Андрія Матковського, зокрема Майї Матвеєвій за постійну допомогу нашій ветеранській організації. Вони завжди активно підтримують наші починання та роблять усе для того, щоб якомога більше людей дізналося про славетних героїв полку. Завдяки їхній підтримці ми постійно беремо участь у загальноміських та районних святах і мітингах на військову тематику. Відчуваємо постійні піклування та підтримку з їхнього боку, а отже, переконані, що спільними зусиллями нам вдасться виховати справжніх патріотів своєї держави та міста, серед юного покоління полтавців, – підсумовує Віктор Савченко.
У відповідь Андрій Матковський привітав полки з пам’ятними для них датами:
– Пам’ятаємо, цінуємо, пишаємося славними подвигами гвардійців-авіаторів. Так тримати, шановні ветерани 226-го та 185-го полків. Команда Матковського завжди з вами.
