7 травня виповнилося 10 років відтоді, як пішов з життя Кузьма Павлович Нездолій – останній із плеяди Героїв Радянського Союзу наших земляків. Пригадується, ветеран-фронтовик з жалем згадував, що наприкінці 60-х, коли він переїхав до Полтави, у місті проживало 13 Героїв Радянського Союзу! Однак час невблаганний! І сьогодні про цих людей нагадують лише назви полтавських вулиць та меморіальні дошки. Та ще людська пам’ять, яка не гірше за граніт вкарбовує історію в наші серця. Тож напередодні великого свята Перемоги є привід згадати і Кузьму Нездолія, палкого патріота України, ветерана-фронтовика, для якого і в горнилі війни, і в роки важких випробувань для країни, і в мирний час честь офіцера була найвищим мірилом відданості своєму народові. .
З Кузьмою Павловичем ми багато спілкувалися, адже доводилося допомагати ветерану у підготовці до друку його збірок віршів та фронтових спогадів, над яким він плідно працював в останні роки свого життя. І ці невеличкі розповіді, які залишилися у журналістському блокноті – це найпам’ятніші епізоди фронтової біографії Героя.
Так починалася війна…
Цей день – 22 червня 1941 року – я запам’ятав на все життя. Було це у селі Кумейки на Черкащині, де я й народився. Ми щойно закінчили школу і 19 червня на випускному вечорі нам вручили атестати. А наступної суботи ми відпочивали на Дніпрі, веселились, мріяли… Та всім нашим планам не судилося здійснитися. Того недільного дня ми, однокласники, знову зібралися разом, та дорогою до Дніпра побачили гурт людей біля репродуктора… Тоді й уперше пролунало для нас це страшне слово – «війна!». Увечері мене викликали до військкомату, а на ранок – і проводи!
Мене часто питають: як трапилося, що ви потрапили на фронт 17-річним? Ще у школі до нас приїздили з воєнкомату і агітували вступати до військового училища. У мене була чудова військова підготовка: я єдиний у класі крутив на турніку «сонце». От мене й примітили… А тоді офіцер – це було, як тепер кажуть, дуже престижно…Я і ще кілька товаришів написали заяви про намір вступити до військового училища. Отож тільки-но почалася війна – воєнкомат згадав про наші заяви.
Ще через день ми вже їхали до Ярославля – на навчання до піхотного училища. А невдовзі училище отримало наказ обороняти Смоленськ. І там уже ніхто не питав, скільки тобі років! Так за кілька місяців до свого 18-річчя я й опинився на передовій. Там у званні молодшого сержанта і командира кулеметного відділення я й зустрів зі своїм “Максимом” ворога. То були страшні часи відступу і відчаю, коли ми, відрізані від тилів, змушені були ділитися з товаришами останнім сухарем, але ворога таки затримали!
Після параду – на фронт!
5 листопада ми отримали наказ залишити позиції і вночі зібратися на лісовій галявині, де на нас уже чекали ЗІСи. Можливо, перекидають на іншу ділянку фронту? Та через кілька годин ми опинилися… у Москві. Наступного дня весь день марширували в «коробках», готуючись до військового параду з нагоди річниці Жовтневої революції. О сьомій тридцять ми вже стояли на Червоній площі, бачили як на трибуну Мавзолею піднімаються керівники держави і військові…А розпочався парад відомим виступом Сталіна, який закінчувався словами: “Наше дело правое!. Враг будет разбит! Победа будет за нами!”.
Досі ми звикли оборонятися і відступати, але виступ Головнокомандувача викликав неабияке піднесення, вселив надію. Та ще й після параду нам приготували небачений досі обід: гречану каша з м’ясом, видали по паляниці білого хліба, масло, цукор, напоїли чаєм… Отож, під Яхрому, звідки до Москви менше 30 кілометрів, ми прибули зовсім іншими! Там наш 50-й кулеметно-стрілецький полк і тримав оборону цілий місяць, а от я в одному з боїв дістав перше поранення. На щастя, воно виявилося легким, бо врятувала каска, та все ж два тижні довелося провести в госпіталі. Під час оборони Москви дістав я й друге поранення: цього разу у ногу влучила розривна куля. Важко навіть уявити відчай 17-річного юнака, якому «світила» ампутація ноги, та коли отямився у шпиталі, медсестра мене заспокоїла: «Щасливчик! Тебе оперував сам Вишневський!» Так, це був один з кращих хірургів країни, про якого ми й нині знаємо завдяки… відомій мазі.
А куди подівся страх?
У боях за Сталінград я вже виглядав бувалим воїном – як-не-як, а позаду певний «стаж», два поранення, а на погонах – лейтенантські «зірочки»! Куди й подівся страх! Хоча, чого гріха таїти, траплялися серед нашого брата й боягузи… Декого доводилося витягувати з окопів буквально «за шкірку», аби підняти в атаку, а вже далі ти сам повинен був показати іншим, що не боїшся…
Чи боявся я? Боявся… Страх – це нормальна реакція людини. Головне – опинитися вище свого ж страху… Хай він тебе боїться, а не ти його!
І хоч дехто вважав мене й справді щасливчиком, та третього поранення уникнути не вдалося. Якось під час атаки був поранений в руку. Та після лікування у Саратові, знову прибув у свою дивізію – якраз напередодні того, як наші війська оточили 6-ту армію Паулюса. А на початку лютого німці капітулювали. ..
Прапор на кордоні
Серпень 44-го… Наші війська підійшли до кордону зі Східною Прусією. Якось командир 18-ї Духовщинської стрілецької дивізії генерал-майор Баса Городовіков викликав мене і ще кількох офіцерів: «Є наказ у тилу німців встановити…червоний прапор — на кордоні з Німеччиною!». По шмату кумачу він нам вручив, а древко, мовляв, знайдете на місці. Кілька днів ми вибирали місце для переходу лінії фронту, а в ніч на 17 серпня я з двома сержантами-українцями виконав наказ, встановивши прапор на березі річки Шешула.
Та коли розвиднилося, німці спершу розгубилися, а потім відкрили шалений вогонь і цілими групами посунули на нас… Ми відстрілювалися, але кожен уже подумки прощався з життям – на щастя, в цей час і почала наступати дивізія… Тож довелося німцям тікати за річку!
А невдовзі я дізнався, що саме за виконання цього завдання представлений до звання Героя Радянського Союзу. Баса Городовіков розповідав мені потім, що лише наша група впоралася із завданням. До речі, той прошитий кулями прапор і нині зберігається в Центральному музеї Збройних Сил у Москві.
«Думали, що на курорт їдемо…»
Перемогу я зустрів у Пруссії. Кілька днів ми веселилися, бо вперше за всю війну мали змогу спокійно відпочити та виспатися… А тут раптом – марш-кидок за сотню кілометрів! Спершу думали, що ще когось «добивати», але після того, як повантажили у вагони і повезли на схід, з»явилася інша «версія»: певне, на Парад Перемоги…Та Москва залишилася позаду, отож хтось пустив іншу чутку: добре, мовляв, повоювали – тепер кожному курорт положено… Так ми й вірили у той «курорт» аж доки … за Уралом не опинилися!
Тільки там і зрозуміли, що війна для нас, виявляється, ще не завершилася – на нас «чекали» японці. Там, у Маньчжурії, знову довелося зазирнути в обличчя смерті і хоч японці й масово капітулювали, та траплялися й серед них «міцні горішки». Були такі, що відстрілювалися до останнього патрона: у скелі вирубано «печеру», а він сидить там, прикутий до кулемета… Але й таких ми навчилися знешкоджувати!
Здолавши сотні кілометрів, наша дивізія зупинилася за десяток кілометрів від … корейського Пхеньяна. Там ми й почули про остаточне закінчення війни, а майбутній вождь Північної Кореї Кім Ір Сен особисто вручив мені медаль «За визволення Кореї».
«Наркомівські 100 грамів» та інші шкідливі звички
Під час навчання у військовій академії у Москві до нас неодноразово приїздив маршал Жуков. Якось у невимушеній бесіді ми наважилися запитати в нього: а як, мовляв, трапилося так, що Сталін дозволив видавати солдатам «по сто грамів»? Маршал і каже: «От я якось був у нього і мова зайшла про те, чим наше постачання відрізняється від німецького? Чим воно гірше? Хіба тим, кажу, що Гітлер своїм воякам ще й шнапс видає, аби вони «зігрітися» могли… Після того Сталін і дав відповідне розпорядження».
І от пригадую, як я на фронті вперше в житті (!) випив оту «сотку». А тут – німці в атаку ! Я до кулемета і давай «строчити»! А, мабуть же, двоїтися почало… Куди не глянь – скрізь вони! Стріляю, стріляю, а їх, гадів, не меншає! Ледве відстрілявся… Відбилися! А я тоді перехрестився, і більше, як кажуть, і в роті не було… До самої Перемоги! Все іншим віддавав…
А от закурив уперше в Сталінграді. В одному будинку німці, в іншому – ми… А дворик весь трупами завалений. А як їх прибрати…? Стояв такий сморід, що навіть їсти було несила… От бувалий солдат мені й порекомендував самокрутку та «обдимитися»… Всяке на війні траплялося! Довго потім не міг кинути, але кинув таки!
Рядки, написані кров’ю
Його зброєю на мирному фронті стало СЛОВО. Довгими безсонними ночами воно народжувалося рядками спогадів: гартувалося відчаєм перших днів війни, спливало в пам’яті обличчями бойових побратимів, тривожно відлунювало в серці важким «стогоном» ворожих танків і бадьорило відчайдушним «Ура!»…
У видавництві «Дивосвіт» свого часу вийшла друком перша збірка віршів Кузьми Нездолія «Коли не спиться ветерану». Її видання ініціював тодішній міський голова Андрій Матковський, який є і автором передмови до книги. Вона включає чотири розділи, назва кожного з яких говорить сама за себе: «Це страшне слово – «війна»!, «Згадуючи ті грізні роки…», «Моя рідна Полтава» та «Боже всевишній, Україну спаси…».
Друга збірка Героя – «В бой я шел не умирать!» теж побачила світ у видавництві «Дивосвіт». Так, Кузьма Павлович не був професійним поетом, та кожна його строфа цінніша багатьох поем. Адже без перебільшення ці рядки були написані кров’ю.
