×

Полтава у ті вересневі дні

23 вересня – День визволення нашого міста від нацистських загарбників

Старі журналістські блокноти… Скільки ще бережете ви записів, які колись з тих чи тих причин так і не були надруковані. Гортаючи один із них, натрапив я і на спогади двох корінних полтавців – Анатолія
Дяченка та Андрія Боголюбського.
Анатолій Миколайович – фронтовик, працював викладачем у Полтавському педагогічному інституті, тривалий час був відповідальним секретарем Спілки літераторів Полтавщини, автор багатьох літературознавчих публікацій, кількох художньодокументальних збірок. Андрій Ілліч юнаком пережив окупацію міста, а після його визволення в складі спеціального загону допризовників працював на розмінуванні Полтави й околиць, одержавши статус учасника бойових дій. Навчався в льотному училищі, але за станом здоров’я був звільнений з армії. Після повернення у Полтаву працював у театрі, а потім аж до виходу на пенсію на заводі «Лтава». На жаль, обох уже нема на світі, але спогади залишилися…

«Воронячі» снайпери і Вітя з Павленок

Анатолій ДЯЧЕНКО:
Нам було лише по 16, хопчакам із різних шкіл Полтави. І тому літній майор на мобілізаційному пункті середньої школи №16 на вулиці Шевченка щодня вигонив нас з коридору і кидав услід шматки наших заяв із проханнями зарахувати до Червоної Армії. Та ось одного разу нас підкликав до себе моряк, який «димів» на ґанку і вже не вперше бачив цю картину. Його правиця була загіпсована на якійсь дивній конструкції з планок і дроту, а у лівій руці він тримав кілька зім’ятих
аркушів, які виявилися нашими вчорашніми заявами, викинутими майором.
– На фронт рветеся? А не рано?
– Так ми ж снайперські курси ТСОАВІАХІМу закінчили!
– А з парашута стрибали?
– Аякже! Ми ще й радисти…
– Гарні ви, бачу, хлопці, – потяг самокрутку моряк. – Але до
18 років військкоматам суворо заборонено брати в армію. Тож не
морочте голову майорові! Я сам з Дніпровської флотилії, дещо вже
бачив, ось поранили… Але такі хлопці, як ви, на фронті потрібні!
Тож пробивайтеся прямо в якусь частину. Там, під Кременчуком,
сьогодні кожен боєць на вагу золота…

Зговорившись з кількома друзями, 5 вересня 1941 року ми вчотирьох двинули вулицею Кобеляцькою на південь… Полтава фактично закінчувалася в районі нинішнього заводу «Електромотор», тож ми доволі швидко опинилися за містом. І тут усе частіше нам почали зустрічатися групи біженців, які неодмінно запитували, яка ситуація в місті, і дуже дивувалися, що ми прямуємо у зворотному напрямку. Піднявшись на Мачухівську гору, ми раптом побачили над Полтавою
шапку чорно-жовтого диму…

«Що б це могло бути?» – здивувалися ми тоді, адже німців у місті ще
не було. Та відповідь прийшла сама собою: десь за Мачухами
нас раптом обстріляв німецький літак. Проте лише нагнав страху
– не став переслідувати, коли ми розбіглися у різні боки. Можливо,
саме він і спричинив ту пожежу в місті…
Та тут трапилася нова пригода: розбігалося нас четверо, а збіглося… п’ятеро! П’ятим виявився якийсь замурзаний хлопчина років 12.
– Ти звідки?
– З Павленок…
– А тут як?
– Он! – тицьнув він у бік ліска і буквально заридав.

Ми підійшли ближче і заклякли: за узбіччям лежав безголовий кінь, валялися уламки воза, клунки і… закривавлені шматки людських тіл. Вітя (так звали хлопця) сяк-так пояснив, що там лишилися його мама, старша сестра, сусідка з немовлям і дідвізник… Ціла валка біженців прямувала на Старі Санжари, але налетіли три німецьких літаки,
і бомба влучила в підводу. Вітя лишився живим лише тому, що
вилетів з воза, коли дід рвонув через узбіччя до ліска… Ми стали
першими, кого він зустрів після трагедії. Довелося взяти з собою…

Під вечір другого дня ми вмовили якогось шофера підвезти нас, та так на кузові і поснули. А прокинулися від світла кишенькового ліхтарика, який мерехтів перед нашими обличчями: перевірка документів! Спросоння ми не одразу зрозуміли, що від нас вимагають. А коли плутано пояснили, то з темряви почувся сміх:
– Воронячі снайпери, ану, висипайся – далі машини не ходять!
Чуєте, он уже гармати за Дніпром…А я думав – гроза. Стало моторошно.
– Вано, – почувся з темряви вже серйозний голос. – А хто сьогодні снайперів запитував?
– Мі спрашівал! – почувся голос з кавказьким акцентом уже
з іншого боку. – Наш командір за снайпер пасілал…
– Ну то забирай – ось тобі вони, голубчики!

Так ми наступного дня й опинилися вже під Келебердою. Неголений лейтенант наказав нас нагодувати і видав під розписку
гвинтівки з оптичним прицілом, пілотки і гімнастерки. Солдатських штанів і чобіт не знайшлося, але й у цій формі ми вже відчували себе справжніми солдатами.
Хотіли нас ще й обстригти, але не знайшлося машинки. А Вітю тим
часом прилаштували до веселого кухаря-грузина, який і привіз нас
сюди вночі.
Ось так почалася для мене ця війна… І виявилася вона зовсім не такою, як нам, хлопчакам, уявлялося це в Полтаві. Адже, ще
не побачивши жодного фріца, ми вже відступали. Була надія, що
закріпимося в Полтаві, але 22 вересня довелося повернути на
Схід: рідне місто вже захопили німці. І лише за Чутовим ми вийшли на лінію фронту. Невдовзі наші розрізнені частини переформували, і ми «загубили» свого Вітька. Здавалося, назавжди…

Та ось у серпні 1942 року на Північному Кавказі я, уже бувалий
у бувальцях боєць, прямуючи у штаб 37-ї армії, зустрів маленького червоноармійця у добре припасованій формі. Ми на якусь
мить спинилися, ніби щось пригадуючи…
– Вітьок! З Павленок?
Він кинувся мені на шию, а я тільки й встиг спитати: «Ти де тепер?».
– Син полку!
Мене вже кликали, і я лишень устиг міцно потиснути йому руку.
Більше ми не бачилися…

«І ось прийшла весна, а за нею і літо 43-го…»

Андрій БОГОЛЮБСЬКИЙ:
Уже з весни 43-го настрій у «полтавських» німців якось різко
змінився. Вони стали похмурі, злі, у всьому відчувалася якась
приреченість. А за кілька днів до того, як залишити Полтаву, кинулись палити і підривати будинки. Причому навіть без особливого вибору. На вулицю стало виходити небезпечно, але й з нашого будинку добре видно було, як у різних кінцях міста звивалися
до неба стовпи диму, чулися вибухи.

Якось група німців увірвалася
й до нашого двору. Усім наказали відкрити вікна і вийти в сад. У
нас вікна були закриті віконницями, і ми з мамою їх так і не відкрили… Німці ж дуже поспішали і, кинувши пляшку з запалювальною сумішшю в одне з відкритих вікон у сусідів, направилися до людей, які зібралися в саду. Ми з мамою встигли сховатися, а іншим німці наказали слідувати в напрямку Кременчука разом з частинами, що відступали…
Настав вечір, але навкруги все освітлювалося пожежами: горіли будинки на нашій вулиці, горів дитсадок… Від диму було важко
навіть дихати. І навіть коли настала ніч, ніхто спати не лягав.
Усіх хвилювало, хто в місті – ще німці чи вже наші? Один чоловік
навіть повідомив, що він, мовляв, чув, що десь на Подолі звучала…
мелодія «Інтернаціоналу». Ми з товаришем вирішили ризикнути і
пішли в розвідку. Це було доволі небезпечно, адже ходили чутки
про окремі групи німців, які нікого не щадять, але й це нас не
зупинило.

Так дійшли аж до вулиці Фрунзе, але й там ні душі! Вирішили пройти ще кілька кварталів і, якщо справді нікого побачити не вдасться, повернутися назад. Однак невдовзі помітили групу людей, які стояли біля осідланих коней. Придивились… Люди у формі, але на німецьку ніби не схожа. Але ж з погонами! А ми знали, що в наших погонів досі
не було. Прислухались… Та ні ж, розмовляють по-нашому. «То ви
наші?» – кинулися ми до них. «Та ваші!» – кажуть. У мене в руках,
до речі, була буханка хліба, яку випадково ми знайшли дорогою,
і один солдат попросив у мене хоч окраєць, бо вони розвідники
і вже навіть забули, коли востаннє їли. На радощах я віддав йому
цілу буханку, а ми стрімголов помчали додому, аби першими повідомити своїм радісну новину!

А вдень у місто вже заходили регулярні війська і біля Корпусного парку відбувся мітинг: з кузова вантажної машини до присутніх звернувся офіцер, який привітав полтавців, розповів про
стан справ на фронтах. Тоді багато хто вперше й дізнався, що
ж відбувається насправді. А тим часом пронеслася чутка, що із
приміщення Краєзнавчого музею, що палало, дістають трупи
людей, яких німці загнали в підвал перед відступом. Ми побігли
туди і справді побачили кілька обгорілих трупів. Невідомо, як їх
вдалося дістати, адже пожежа ще не згасла.

Однак і після визволення міста полтавці ще довго не відчували себе в безпеці. Тоді почалися знову нальоти ворожої авіації, і
час від часу ми бігли у своє «бомбосховище» – до погреба, лишень зачувши гудіння літаків чи постріли зеніток. Інколи бомби
падали близько й від нашого дому.

Якось ми з мамою не спустилися до погреба, аж раптом над
головою почули свист – земля здригнулася під ногами і почувся
потужний вибух. Коли я отямився, мами поруч не було. І лише
через деякий час вона почала кликати мене… з погреба! Як
вона там опинилася, ніхто зрозуміти не міг. Але те, що вона, хвороблива жінка, не могла збігти туди по сходах, було зрозуміло.
Для нас це диво так і залишилося назавжди нерозгаданою загадкою. Сама ж бомба розірвалася від нас метрів за 20–25, але з іншого боку від входу в погріб.
На щастя, з кожним днем таких нальотів ставало все менше, і
нарешті настав час, коли вони припинилися зовсім. Фронт уже
відкотився далеко від Полтави…