Полтавський композитор і виконавець Володимир Раковський на слова Любові Філюти написав пісню про нашого земляка, уродженця Лохвиці – легендарного підводника, Героя Радянського Союзу Олександра Маринеско.
Любов до моря у Сашка Маринеско була спадковою Його батько Іван Олексійович, кочегар міноносця румунського флоту, переслідуваний поліцією за зв’язки з революціонерами, втік на Україну і оселився в Одесі. Тут він одружився з українкою Тетяною Михайлівною Коваль, яка 18-річною дівчиною виїхала з Лохвиці до Одеси. За спогадами двоюрідної сестри Тетяни Михайлівни Саша Маринеско народився в Лохвиці. Нелегкими були 1912 та 1913 роки, тому мати Олександра з чоловіком приїхала до своїх батьків у рідне місто. Тут Іван Олексійович працював ковалем. В 1913 році і народився Саша в будинку діда.
Коли хлопчині виповнилося кілька місяців, Маринески повернулися до Одеси, в цьому місті оформили документи про його народження.
Так і ріс-підростав майбутній моряк. Любимим одягом хлопчика була матроска. Підрісши, Сашко мріяв про «капітанку». Хотів стати капітаном далекого плавання.
Природно, що по закінченні загальноосвітньої школи в шістнадцятирічному віці він вступив до школи юнг, згодом — до Одеського морського училища. У 1933 р., одержавши диплом штурмана далекого плавання, йде на пароплав “Червоний Жовтень”. Так і залишився б Олександр цивільним моряком, якби не один випадок: команда корабля, на якому він служив другим помічником капітана, брала участь у рятуванні моряків торпедного катера, який ось-ось мав затонути. Спостерігаючи за чіткими діями офіцерів, мужністю й відвагою моряків-торпедників, вирішив однозначно: “Буду військовим моряком!”.
До того ж незабаром був оголошений спецнабір штурманів у підводний флот…
У 1937 р. О.Маринеско закінчив вищі курси командирського складу підводників і у званні старшого лейтенанта бере під командування військову субмарину-крихітку “М-96”. Ще під час навчання весь вищий командний склад округу дивувався його винахідливості й ініціативності, його хоробрості. Він мав численні подяки й заохочення, зокрема нагородження грошовим фондом особового складу очолюваного ним човна, а особисто “старлея” — золотим годинником від імені наркома ВМФ. У 1940 р. на Балтійському флоті його підводний човен за всіма нормативами неодноразово здобував перші місця. У довоєнній командирській атестації був запис: “Посаді командира підводного човна відповідає. Достойний призначення на човен типу “С”. Після кампанії 1941 р. може командувати дивізіоном човнів типу “М” XII серії”. Проте доля склалась інакше — почалася війна. І командування вирішує субмарину відмінного військового підводника переправити… залізницею на Каспійське море!
“Стратегічні” плани командування перервалися затяжною блокадою Ленінграда: “М-96” залишилась на Балтиці, і О.Маринеско з головою поринув у підготовку човна до бойових дій. Гарячкуватий, нетерплячий моряк наполягав на участі в бойових діях. Але вихід у море було заплановано лише на червень 1942 р. Згодом — перенесли на серпень… Нарешті отримано довгоочікуваний наказ — “…на пошук і знищення кораблів противника”. І в першому ж бойовому поході 14 серпня 1942 р. підводники потопили німецький транспорт “Гелене” водотоннажністю 7000 тонн
За цей похід О.Маринеско 13 листопада 1942 р. був відзначений першою нагородою під час війни — орденом Леніна. Йому присвоюють звання капітана 3-го рангу і направляють… у Самарканд для підвищення кваліфікації, куди було евакуйовано Військово-морську академію. О.Маринеско вкотре був позбавлений можливості воювати. Він боляче переживав півтора року такої бездіяльності особливо пригнічувало те, що його “М-96 загинув.
І лише у жовтні 1944-го, аж через півроку після призначення на новий підводний човен “С-13”, Олександр Іванович знову вийшов у море.
… Поєдинок із “Зігфрідом”, потужним німецьким транспортником, був довгим і виснажливим. Його командир виявився досвідченим моряком: ухилившись від чотирьох торпед із “С-13”, відчайдушно пішов на таран підводного човна. О.Маринеско скомандував негайно випливти і вогнем своєї гармати і кулемета підводний човен зумів пустити фашистський корабель на дно. За цей поєдинок О.Маринеско був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора.
13 січня 1945 р. підводники вийшли у море, аби здійснити подвиг, названий в анналах світової історії “атакою століття».
Драматична подія відбулася в районі Данцігської бухти. Вночі ЗО січня вирував шторм: навіть на глибині 20 метрів субмарину хитало з боку на бік. Уже півмісяця екіпаж перебував у морі в пошуках ворога. Через украй погану видимість у перископ субмарина випливає на поверхню. На п’ятнадцятиградусному морозі корпус човна, вахтові на містку і командир умить покриваються кригою. Проте чекають на німецький конвой. Нарешті зафіксовано шуми двогвинтового корабля у супроводі катерів, їхня швидкість значно вища від можливої на “С-13». О 23-й годині з лишком субмарина дає залп у чотири торпеди, які влучили в носову і середню частини та в машинне відділення. Транспорт поволі заривається носом у штормові хвилі. Але в торпедному відсіку “С-13” застряла четверта ракета, а це сотні кілограмів вибухівки! Ледь затягнувши її у корпус, човен занурюється і прямує в район загибелі транспорту. Там, за розрахунком О.Маринеска, нікому не спаде на думку їх шукати.
Було потоплено німецький лайнер “Вільгельм Густлов” водотоннажністю 25480 тонн — завдовжки 208 м, завширшки 23 м. На його борту було понад сім тисяч солдатів і офіцерів, із яких 3700 — спеціально навчені підводники для укомплектування сімдесяти субмарин. Залп О.Маринеско завдав непоправних утрат військово-морським силам фашистів. А потоплення “Вільгельма Густлова”, зважаючи на характеристики плавзасобу й кількість людей, можна прирівняти до… п’яти “Титаніків”.
Веселий характер, чесність, правдивість, принциповість і незалежність та багато інших чеснот героя, на жаль, стали на заваді справжньому визнанню його заслуг. Замість зірки Героя (належної нагороди за такі подвиги), йому вручили тільки черговий орден Бойового Червоного Прапора.
Після безлічі драматичних, майже трагічних ситуацій, у яких побувала “С-13”, вона (до речі, таких субмарин у радянському флоті було 13), повернулась на базу з останнього бойового рейду 13 травня 1945 р. Успіх підводного човна залежав не лише від виваженості, сміливості й рішучості командира, від майстерного маневрування, а й від точного і вчасного виконання своїх обов’язків усім екіпажем. Завжди спокійний, упевнений, О.Маринеско був досить наполегливим у досягненні своїх цілей. Командуючи субмариною, ніколи не підвищував голосу на підлеглих. Проте був надто самолюбивим, образливим, чим іноді завдавав собі шкоди.
Мирне життя героя не склалося. Його понижують у званні й призначають командиром… тральщика. У відчаї О.Маринеско подає у відставку і йде у торговий флот — другим помічником капітана.
Через погіршення зору Олександр Іванович був змушений покинути флот назавжди (1949) і пішов працювати завгоспом. Не призвичаївшись до деяких “законів” мирного часу, став жертвою махінацій, через що був засуджений до трьох років позбавлення волі, з яких відбув півтора. По тому влаштувався на ленінградський завод “Мезон”, де і працював увесь час.
Але народ пам’ятав подвиги видатного героя: зважаючи на незадоволення громадськості, міністр оборони СРСР поновлює його у званні капітана 3-го рангу.
25 листопада 1963 р. після тяжкої і тривалої хвороби Олександр Маринеско помер. Поховано його в Ленінграді (тепер — Санкт-Петербург), І на його могилі заводчани на власні кошти поставили пам’ятник.
Минуло ще чимало часу, поки О.Маринеско (хоч і посмертно) одержав заслужену шану: 5 травня 1990 р. йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороду вручено його дочці — Тетяні. В Одесі і й Санкт-Петербурзі його ім’ям названо вулиці, а 17 червня 1992 р. ім’я О.Маринеска присвоєно кораблю. Таким чином герой зміг повернутися І на батьківщину — в Одесу.
