×

Професія на межі життя та смерті: чим живе та як працює водолаз-рятувальник

Комунальна організація «Рятувально-водолазна служба»
нині працює в режимі патрулювання в акваторії Ворскли.

Після напруженого купального сезону роботи стало трохи менше, та все одно іноді доводиться рятувати горе-рибалок, які часто напідпитку. Нині фахівці рятувально-водолазної служби проводять
очищення дна акваторії поблизу місць масового відпочинку, розповідає начальник КО «Рятувально-водолазна служба» Полтавської міської ради Євген Савчук. Щоб підтримувати кваліфікацію, водолази здійснюють щоденні спуски, проводять
під водою по дві години вранці і після обіду, також виїжджають на позаштатні виклики, щоб допомогти органам МВС знайти речові докази або людину, котра зникла поблизу водойми.

Про тонкощі цієї надскладної професії розповів водолаз першого класу Михайло Білаш, який уже понад сім років працює у КО «Рятувально-водолазна служба» Полтавської міської ради.


– Михайле, розкажіть, будь ласка, як прийшли у професію? Це було дитячою мрією чи вже дорослим свідомим вибором?


– Це було моїм свідомим вибором. Мій старший брат Іван на той час уже працював водолазомрятувальником, тому про цю професію я знав не з чуток. Тим паче, що у студентстві влітку підробляв
матросом-рятувальником на міських пляжах. Коли ж остаточно зрозумів, що допомагати людям у якості водолаза мене більше приваблює, аніж бути вчителем фізкультури, вирішив серйозно обговорити це з родиною. Вона підтримала мене в цьому виборі. А батьки сказали, що пишаються мною і вірять у те, що на такій роботі я принесу людям чимало користі.


– Довго навчалися обраної професії?

– Три місяці. Після співбесіди у Рятувальноводолазній службі мене направили на курси водолазів у Київській морській школі. Там навчають охочих з усієї України. На курсах було цікаво, особливо коли нас на самому початку випробовували барокамерою на глибині 20 метрів. У тих, у кого були проблеми з судинами або тиском, уже під час занурення починала литися кров з носа та вух. Вилазили вони з неї геть скривавленими, тому вигляд це мало доволі моторошний. У нашому наборі так «відсіяли» двох чоловік. З іншими ми довчилися до самого кінця і досі підтримуємо зв’язок. Одразу після закінчення навчання я повернувся до Полтави та почав працювати у Рятувально-водолазній службі водолазом-рятувальником третього класу.


– Купальний сезон уже давно позаду, активні роботи у вас, певно, менше. Як підтримуєте фізичну й робочу форму?

– Аби тримати себе в формі, ми щодня, незалежно від сезону, здійснюємо по два півторагодинних спуски під воду. Працюємо із зарубіжним професійним спорядженням, яке завдяки роботі
нашого директора та фінансовій підтримці міськради вдалося закупити для кожного водолаза особисто. Відтепер у розпорядженні кожного є кисневий балон, літній та зимовий гідрокостюми,
ваговий пояс та обтяжувачі, тонометр, барометр, система для дихання під водою, маска, ласти, термобілизна, вимірювач глибини, ніж та ліхтарик.

Цього спорядження нам достатньо, аби пірнути у найглибшу точку нашої Ворскли на 15 м.

– Наскільки швидко ви, отримавши виклик, маєте зібратися і виїхати?

– Усе це, тобто повний комплект, залежно від сезону, ми повинні вдягнути за одну-дві хвилини.

Зимовий варіант гідрокостюма вдягається трохи довше, адже там більше часу займає додаткове утеплення термобілизною, рукавичками тощо. Узагалі загальний час реагування на виклик, включаючи фіксацію в журналі та виїзд чергової бригади, становить три хвилини. Це «золотий» стандарт, якого ми завжди притримуємося, адже на кону завжди стоїть чиєсь життя.

– Водолазам переважно доводиться працювати тоді, коли людину врятувати не вдалося. Чи пам’ятаєте свій перший виклик? Що
відчули, коли шукали тіло під водою?

– Першим, кого я діставав з води, був 32-річний чоловік. Звичайна собі людина, яка відпочивала та перебрала з алкоголем. Це затьмарило чоловікові розум, і він вирішив переплисти річку, десь на середині пішов під воду. Це побачили випадкові свідки і почали телефонувати в місцевий райвідділ поліції. Зауважу, що на обладнаних пляжах усюди є наш номер, якраз на такі випадки, але там була дика місцина, тому дзвонили тим, чий номер точно знали. Коли до нас додзвонилися, стало зрозуміло, що ми їдемо вже на труп. Коли пірнав перший раз, мені дуже хотілося зробити все швидко та технічно, і буквально за кілька хвилин ми вже підняли його на поверхню. Липкого страху не відчував.

Навпаки, хотілося швидше пірнути та допомогти якщо не живому, то вже його родичам, діставши його звідти цілим та неушкодженим.

– Скільки взагалі на вашому рахунку потопельників? До чого за час роботи так і не змогли звикнути?

– За понад сім років роботи я дістав з води близько 30 тіл. Очі кожного з них пам’ятаю досі.

Таке не забувається, хоч як би ти цього не хотів. Дивно, що останні хвилини життя люди розуміють, що помирають у муках, але їхні очі, як і обличчя, узагалі нічого не відображають. Вони просто скляні, як намистини, а обличчя зазвичай спокійне.

Якщо ще й відбулося трупне отвердіння, то таке тіло здаля дуже легко сплутати з манекеном. Єдина, хто закарбувалася в моїй пам’яті, – 21-річна дівчина, яка відпочивала разом з хлопцем та вживала алкоголь. Добряче захмелівши, вона пішла купатися, пірнула, а вже на поверхню діставали її ми. Пам’ятаю, як її хлопець бився в істериці, як намагався реанімувати її, як звинувачував нас у бездіяльності і як не хотів вірити, що її вже немає. Але понад усе пам’ятаю її відкриті красиві очі та довгі вії з крапельками води. Розумів, що попереду в неї
було довге життя і така відверта необачність поставила крапку на подальших планах та принесла стільки горя її рідним та близьким.

Ще дуже тяжко, коли викликають шукати та діставати з води дітей. На моєму досвіді такий випадок трапився лише раз. Хлопчику було 11 років, він з батьками та їхніми друзями поїхав відпочивати
на річку, десь у районі Крутого Берега. Поки дорослі розважалися, хлопець пішов гуляти з другом уздовж берега. Діти бавилися, і в якийсь момент один з них упав у воду і почав тонути. Його друг
розгубився і замість того, щоб допомогти або хоча б покликати дорослих, просто втік звідти, а потім прийшов до батьків і сказав, що не знає, куди подівся його товариш. Ті оперативно викликали поліцію, почали прочісувати всю місцевість, і лише через кілька годин «друг» зізнався, що той не просто пропав, а втопився. Тоді вже викликали нас, і я особисто пірнав його діставати. «Видихав» тоді
два 15-літрових балони з киснем і пробув під водою понад чотири години. На щастя, відразу після того, як ми його дістали і передали працівникам поліції, нас звідти забрали, тож з родичами загиблого ми не контактували. Це дуже важко в моральному плані. І коли ти виснажений, витримати ще й цю додаткову напругу просто нереально.

– Ваша робота складна і фізично, і морально, потребує багато сил. Де їх берете?

– По-перше, це родина, особливо моя п’ятирічна донька Поліна. По-друге, у вільний від роботи час я виступаю в якості співака на базі
відпочинку «Плотина» у Нижніх Млинах. Мене заряджає можливість безпосереднього контакту з слухачами та їхні схвальні відгуки на виконані пісні. І хоча в моєму репертуарі багато сучасних
хітів, особисто я полюбляю виконувати пісні далеких 70–80-х. Мій абсолютний фаворит – пісня «Самотня гілка бузку», її я обожнюю навіть просто наспівувати, коли роблю щось. Неоціненна і
підтримка робочого колективу. За роки спільної праці ми стали не просто колегами, а справжніми друзями. Частенько збираємося разом відпочивати чи відзначати якісь свята, разом переживаємо
горе чи радощі. А з моїм напарником Сергієм ми ще й маємо свій ранковий ритуал. Їдучи на роботу, обов’язково спочатку заїжджаємо у «Сімейну пекарню», купуємо там чай та смаколики і неквапливо снідаємо, обмінюючись планами на день, останніми новинами та жартами. Це дуже піднімає нам настрій та підтримує під час усієї зміни. Була ще моя улюблениця – східноєвропейська вівчарка
Дейзі, яка гідно пройшла зі мною не тільки строкову службу, але й роботу на станції. Проте кілька місяців тому вона раптово померла від зупинки серця. У нас з нею був особливий зв’язок на рівні
душ, і одного разу це навіть урятувало їй життя.

Коли вона взимку вибігла за територію і провалилися під кригу, я відчув, що щось трапилося, і завдяки інтуїції швидко її знайшов і зміг врятувати.

Для мене вона була більше, ніж просто собака, я завжди намагався робити для неї все, щоб вона запам’ятала мене гарним господарем, який щиро її любив та піклувався про неї.

– У своїй роботі ви щоразу стикаєтеся з втратами, яких можна було б уникнути. Що порадите нашим читачам?

– У жодному випадку не поєднуйте відпочинок на воді з вживанням алкоголю. Повірте, це поєднання у 90% випадків призводить до смерті. Окрім цього, відпочиваючи, не підбурюйте та не беріть
участь у «змаганнях» на воді, не оцінивши адекватно свій фізичний стан та можливості. Не стрибайте бездумно з тарзанок та не пірнайте до дна, не вивчивши його. Також учіть дітей, що до води без
нагляду дорослих підходити не можна. Будь-яка водойма може стати смертельною для дитини, незалежно від того, чи вміє вона плавати та наскільки розвинена і самостійна. І на останок: відпочивайте
лише в обладнаних для цього місцях та пляжах, адже там про всяк випадок чергують рятувальники або хоча б туди легше дістатися нашій рятувальній бригаді. Дотримуючись цих правил, ви вбережете
своїх рідних та близьких від безглуздих помилок, а також безворотних людських втрат.