×

«Приходили до Котляревського, щоб побачити і послухати людину, рд д р , д д яка ту «Енеїду» написала»

Маловідомі сторінки з життя класика української літератури

9 вересня – 152-га річниця від дня народження нашого уславленого
земляка Івана Котляревського. Про його особисте життя, на жаль, відомо дуже мало. Та й власних спогадів про себе він не лишив. «Про інших писав багато, а от про себе забував», – згадував один із ослідників творчості Котляревського, засновник першої полтавської приватної газети «Полтавський вісник» Дмитро Іваненко. Про зустрічі з Котляревським у Полтаві писали мандрівники Пассек, Свиньїн, багато цінних даних про поета і в спогадах Стебліна-Каменського, однак вони надто загальні. І все ж…

Перше кохання

В одній зі своїх публікацій 1903 року той же Дмитро Іваненко згадує статтю такого собі Саві- нова «Перше кохання Котляревського», яку в 1863 році опублікувала газета «Северная Почта». За словами якогось старого (імені його не названо), автор описує молоді роки Котляревського, перебування його в семінарії і поневіряння як домашнього вчителя по маєтках полтавських поміщиків та закоханість у племінницю господаря. Якщо визнати за твором Савінова частку ймовірності, то з’ясується і кілька дат з життя автора «Енеїди». Так, дізнаємося, що Котляревський вступив до семінарії у 14 років, виходить, у 1783 році. Дізнаємося, що в 1795 році він ще був домашнім учителем, а «Енеїда», тобто перші її три частини, у цей час була вже написана. Це означає, що вона випередила «Енеїду» Осипова, що вийшла в 1794 році.

Звісно, розказану Савіновим любовну історію ні підтвердити, ні спростувати не можна. Але вона правдоподібна і вірогідна. Могла сподобатися бідному вчителю і гарненька хазяйська племінниця? Могла! Міг і господар-поміщик віддати перевагу не бідному учителю, а багатому вдівцю-сусіду і видати за нього заміж племінницю навіть проти її волі. Не всім же таланить, як Петру в «Наталці Полтавці», і не всі такі поступливі, як Возний. Тож зрештою молодому вчителеві довелося ледь не тікати з панського маєтку – подалі від гніву господаря. Епізоди з розповіді Савінова не можуть, звичайно, вважатися фактами біографії Котляревського, але, як кажуть, диму без вогню не буває. Достеменно відомо лише те, що і в подальшому молодий Іван остерігався заводити знайомства з дамами, вищими за рангом і статками.

Повернення до Полтави

Немало довелося юному Котляревському поневірятися у нестатках, без постійного даху над головою і в Петербурзі. А душа рвалася на батьківщину! Нарешті після багатьох прохань і клопотань у червні 1810 року Котляревський отримав у Полтаві посаду наглядача Полтавського будинку виховання дітей бідних дворян. Служба ця була не дуже гарна, і платня невелика – усього рублів 300 асигнаціями в рік. Але Котляревському вона дуже сподобалася тим, що була в рідному місті. Він хотів жити і померти на батьківщині. Ось чому з великою радістю залишив холодний і важкий для нього Петербург, поспішивши до рідної Полтави.

У короткій біографії Котляревського, складеній Борисом Грінченком, той пише, що у Полтаві Івана Петровича швидко полюбили як розумну людину і гарного оповідача. Він знав напам’ять багато на-
родних оповідань, прислів’їв, пісень і часто все це розповідав. Але не завжди лише смішив людей.
Дуже часто розповідав ніби так собі, а насправді своєю розповіддю засуджував що-небудь з того недоброго, що робилося в Полтаві, і бувало, що таке слівце скаже, що гостям не зовсім солодко від
нього стає. Але вони, якщо і здогадаються, куди Котляревський цілить, то намагаються змовчати, бо в того мова була гостра і на словах упоратися з ним було важко.

«У своєму невеликому будиночку Котляревський жив просто. Мав власну невелику бібліотеку, яка здебільшого складалася з французьких і латинських книг та книг, перекладених з французької мови. Любив читати повість про Дон-Кіхота іспанського письменника Сервантеса і романи англійських письменників Вальтера Скотта і Фенімора Купера.

До себе в гості Котляревський запрошував небагатьох приятелів і друзів. Звертався з усіма просто і привітно, а особливо з простими людьми. Він любив ходити в гості до полтавських козаків, мі-
щан і селян, а всі вони його добре знали. Бувало, іде Котляревський вулицею, зустрічається який- небудь дядько – скидає зараз шапку, кланяється і каже:
– Здоров будь, пане Іване Петровичу!

– А, здоров, здоров! – радо каже Котляревський, зупиняються, і починається розмова.

А то тітка якась іде і теж йому кланяється:
– Здоровенькі були, добродію-куме!

– Здоровенькі й ви, кумо! – відповідає Котляревський».

У той час у судах і в різних канцеляріях робилося багато неправди і бідних людей часто ображали. Ось якщо якогось простого чоловіка скривдять, то він і йде просити Котляревського заступитися.

Іван Петрович нікому не відмовляв і багато допомагав людям, за те його любили і поважали. Та й не тільки у Полтаві! Знали його і поважали і в інших містах, оскільки багацько людей читало і знало
«Енеїду», у якій він висміював суспільне зло свого часу. І розумні люди, різні письменники заїжджали в Полтаву і приходили до Котляревського, щоб побачити і послухати людину, яка ту «Енеїду» написала. І всім він дуже подобався своєю привітністю і розумом, пише Грінченко.


«Любив часто збирати тут і дітей, грати з ними»
У Полтаві й діти часто звали Котляревського «кумом», бо він і справді дуже любив кумувати. Хто б не прийшов до нього просити бути хрещеним батьком – багатий чи бідний, нікому не відмовляв. Любив бувати в простих українських сім’ях, де давав волю розмові рідною мовою, приправляючи її приказками.

Історик Василь Бучневич згадував, що в Полтаві, на Подолі, він ще застав живою й здоровою вдову полтавського міщанина Варвару Лелечиху (до заміжжя Красноштанова), якій було вже близько
110 років!

«До 1861 року вона була кріпачкою в поміщика Білухи-Кохановського, потім протягом довгого періоду служила в багатьох місцевих поміщиків, давно овдовіла і втратила всіх дітей і онуків, залишившись абсолютно самотньою. Живе на свої скромні кошти, бо працювати вже не може, а з 1899 року їй призначена від міської управи допомога в розмірі три рублі на місяць. Ходить Лелечиха без
сторонньої допомоги; говорить і чує добре. За її словами, у 1828 і 1829 роках вона служила в Івана Петровича Котляревського (пам’ята є це тому, що тоді була війна росіян з турками, про що чула від Івана Петровича), займаючись прибиранням його кімнат і пранням білизни. Їй тоді було більше 30 років. При ній тоді також була в Котляревського економкою вдова унтер-офіцера Мотрона Єфремівна Веклевічева, якій за духівницею Котляревського дісталося все скромне майно.
– Боже, як панич любив діточок! – згадувала Варвара Лелечиха – Любив часто збирати тут і дітей, грати з ними.

У той час Іван Петрович був зовсім сивий і здавався «дуже старим і хворим чоловіком», вусів і бороди не носив. У гостях у нього бували частіше за всіх Білуха-Кохановський і Стеблін-Каменський, з родинами яких був дуже дружний. До обіду проводив час на службі, відпочивав небагато, а ввечері бував де-небудь у гостях або ж займався читанням книг і газет. До простих людей звертався радо і
привітно, жартував, завжди усміхався всім. Про подальше життя і смерть Котляревського Лелечиха нічого не знає, оскільки дуже довгий час була далеко від Полтави».

…29 жовтня 1838 року ішов дощ, похмуро і сумно було, коли несли Котляревського в труні. Але й дощ не розігнав тих, хто любив його. Натовпи народу йшли за труною – убогі і багаті, мужики і пани, чоловіки і жінки. Заплакала вся Полтава, ховаючи Котляревського. Заплакали ті прості люди, яким він допомагав і за них заступався; заплакала сестра його Ганна, яку він завжди підтримував у її бідності; заплакали і ті розумні та освічені люди, які любили і поважали письменника за його твори. За це шанують і будуть шанувати пам’ять Котляревського.