Раїса Кириченко – народна артистка, герой України, почесна громадянка канадського міста Клівленд. Народилася 14 жовтня 1943 року в селі Землянки Глобинського району. Закінчила Харківський інститут мистецтв лише в кінці 1980-х. У 1999 році її нагородили орденом княгині Ольги. У 2003 написала книгу спогадів «Я козачка твоя, Україно». 1 жовтня 2003 року присвоїли звання «Герой України» та вручили Орден Держави.
У Полтавському педагогічному університеті відкрили музей артистки. У Полтаві існує вулиця Раїси Кириченко, на якій біля адміністративної будівлі ОДТРК «Лтава» 13 жовтня 2012 року встановили пам’ятник співачці. Вулиці на її честь також є в Кобеляках, Кременчуці, Тростянці, Черкасах.
Перша робота була на колгоспній фермі – телятницею. Якось у село приїхав хор Кременчуцького автозаводу. Його керівник оцінив талант Кириченко і взяв її в ансамбль. 1968 року вона увійшла до складу Черкаського народного хору.
Працювала на Кременчуцькому автомобільному заводі, де і закінчила заочно десятирічку. Не отримувала спеціальної музичної освіти.
Раїса співала в ансамблі «Веселка» Полтавської філармонії. Там вона і познайомилась із своїм майбутнім чоловіком, баяністом Миколою Кириченком. Через рік вийшла за нього заміж. Згодом сім’я Кириченків переїхала до Житомира.
У 46 років співачка отримала звання народної артистки України.
Раїса Панасівна і вдома робила високу зачіску, макіяж. Дуже любила готувати, особливо борщ, галушки, вареники. Мала багато книг по кулінарії, вигадувала страви з сиру, салати.
Працювала викладачем відділу співу Полтавського музичного училища ім.М.В.Лисенка. У 1995 році після гастролей у Канаді артистку почали турбувати нирки. Через рік вона поїхала до Німеччини, де її чотири місяці готували до операції. 12 червня 1998 року в Україні співачці пересадили нирку.
Після тривалої хвороби, у 2000 році, співачка переїхала до Києва. Улітку 2002 року завдяки Кириченко у її рідному селі Корещині збудували церкву та відремонтували сільську школу, яка отримала статус середньої. Також артистка посприяла, щоб у село провели газ.
1 лютого 2005 року в Національному інституті хірургії та трансплантології Раїсі Кириченко зробили операцію на серці, але вона не допомогла. 9 лютого 2005 року жінка померла через хворобу серця у віці 61 року. Поховали народну улюбленицю в рідному селі поруч з могилою матері, як вона заповіла.
Спогади про артистку
Олег Шеременко, музикант, аранжувальник тривалий час працював із Раїсою Кириченко. Він згадує про неї як про великого професіонала своєї справи:
«Протягом семи років зробив чимало аранжувань для вже покійної Раїси Кириченко. Це такі пісні, як-то «Я козачка твоя», «Мамина вишня в саду», «Два крила», «Синьоокі солов’ї» та інші. У студії полтавського радіо (тоді ще воно мало назву «Лтава») разом з нині покійним звукорежисером Петром Сливкою, який рік тому трагічно загинув у автокатастрофі, доводили пісні до ідеального звучання. Вона – високий професіонал. Була дуже інтелігентною, поєднувались у її характері і твердість, і м’якість. Мала свою позицію, без якої й не була б Раїсою Кириченко. Спочатку отримував ноти пісні, робив аранжування. А потім приносив їй на прослуховування. Далі вона робила свої замітки, потім була редакція. І лише тоді записували її голос. Марудна праця… Дарувала свої касети, плакати з подякою та автографом. На жаль, на її похороні не був. У той час якраз хворів. Це була тяжка утрата. Згадую, що саме зробив їй аранжування пісні «У лісі», але вона не встигла виконати. Тепер лежить ця пісня у мене десь в архіві. У мене є лише музика, а текст десь загубився. Мабуть, це символічно…».
Заслужена артистка Україна Наталія Май познайомилися з Раїсою Кириченко приблизно за рік до її смерті. Вони виступали на одній сцені у Чутівському районному будинку культури:
– Одного разу мені з доньками випала честь виступати на одній сцені з Раїсою Опанасівною. Ми були у неї, як тепер кажуть, на «розігріві». Публіка просто шаленіла від її виступу та від того, як вона спілкувалась. Знала, як і що сказати. Ділилася з людьми своїм досвідом та мудрістю. Це була Людина з великої літери. Від неї йшла неймовірна енергетика. Вона постійно усміхалася, і це попри те, що вже хворіла. Пригадую, як виважено та спокійно зі мною говорила. Від неї відчувалася міць, упевненість. Сказала тоді мені: «Ти маєш бути на сцені, це твоє». Також їй сподобалися мої донечки. Вони тоді були ще зовсім маленькими. Ми часто згадуємо ту мить. Дуже шкода, що не познайомилася з Раїсою Опанасівною раніше. Адже завжди шанувала її творчість. Я і нині час від часу вмикаю її пісні «Я козачка твоя» та «Мамина вишня».
Гліб Кудряшов – кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент, доцент кафедри журналістики ПНПУ ім.В.Г.Короленка, куратор Музею Раїси Кириченко, дослідник життя і творчості артистки:
– За всіх незабутніх моментів мого такого безцінного та незабутнього спілкування з Берегинею української пісні я – маю гріх – жодного разу не приніс на зустріч зі своєю улюбленицею букету квітів. Коли довго чекаєш зустрічі, котрій велено в майбутньому стати унікальною, на думці лишень бажання зафіксувати цю мить, аби потім було легше пригадувати приємні хвилини. Тому завше на побачення з українською піснею в особі Раїси Кириченко мене супроводжувала відеокамера, якою знято кілька годин матеріалу, що є моїм архівним скарбом. Скажу відверто: тоді про квіти й не думав. Хоча ні – один раз я таки вибирав квіти для Раїси Панасівни. Але то було тоді, коли артистка мого благородного, від глибокої пошани до співачки жесту вже не могла оцінити. Це був лютий 2005 року, який до болю нещадно осиротив українську громаду – квітами встеляли останню дорогу великій українській співачці. Із такої нагоди впорядковувати букети вкрай важко. Повернувшись із Києва, де в Національній філармонії відбувалася церемонія прощання з Героєм України, народною артисткою України, я відправився на невеликий квітковий ринок, аби наступного дня повезти цвіт каяття в засніжену Корещину, де Раїса Кириченко заповіла себе поховати. Туди, де лебеді над дверима батьківської хати, як обереги, як символи добрих чарівників. Червоні троянди, гвоздики, іриси, гербери… Я шукав інше – хотілося віднайти символ, який би уособлював масштаби втрати. Ним стали гілочки хризантеми двох кольорів, якими має дорожити кожна українська душа. Від лютневих морозів по дорозі на Глобинщину я оберігав жовто-блакитний букетик хризантем, засмужений чорною стрічкою, якою попросив оперезати квіти для Раїси Кириченко – людини, яка викохувала у своїх піснях землю під омофором жовто-блакитного полотна українського прапора. «Я знаю, для кого ви купуєте квіти, – промовила квіткарка, яка допомагала в моєму виборі. – Для Раїси Кириченко…». Я не ідеалізуватиму той випадок і не розповім, що, мовляв, продавчиня, дізнавшись, для кого квіти, віддала їх мені безоплатно. Бо такого не сталося. Але, думаю, дарування квітів улюбленим митцям – то ніби обов’язковий ритуал, і кожен, хто любить, має хоча б один раз потвердити свої почуття квітами в певному грошовому еквіваленті. Мені сьогодні невимовно жаль, що до свого «єдиного разу» я йшов надто довго, а усвідомивши важливість такого кроку, запізнився. Назавжди…
