×

Роки окупації: історія однієї сім’ї

Полтавець Борис Петрович Ковтун у 17 років виявив
бажання піти добровольцем на фронт. Але військкомат
направив його до Краснохолмського військовопіхотного училища. І все ж у зв’язку з тяжкою ситуацією на фронті курсантів достроково
відправили у війська. Брав участь у Курській дузі, визволяв
Харківщину, Сумщину, на рідній полтавській землі був
поранений. Після лікування у шпиталі потрапив до
Куйбишевського військового піхотного училища, і вже як
командир взводу опинився в складі 3-го Українського
фронту, а перемогу зустрів біля австрійського міста Грац, де
радянські війська з’єдналися з американськими.

Ще десять років після цього перебував на військовій службі. Маючи
літературний хист (писав вірші навіть на фронті), вступив на філфак
Київського університету. Працював у карлівській районній газеті, викладав у Чернівецькому фінансовому технікумі. Здобувши бухгалтерську освіту у Львівському кооперативному
економічному інституті, працював податковим інспектором Полтавського міськфінвідділу, начальником відділу
кадрів та старшим бухгалтером-експертом облфінвідділу, аудитором…
Гвардії полковник у відставці Борис Ковтун нагороджений багатьма бойовими орденами і медалями, має численні трудові відзнаки, за активну громадську діяльність 2005 року пошанований орденом «За заслуги» третього ступеня.

Борис Ковтун відзначився і на літературній ниві. Його спогади, повісті, вірші й оповідання увійшли до книги «Я бачу сонце», уривки з якої друкувалися і в «Полтавському віснику». Цього разу Борис Петрович передав редакції спогади Федори Василівни Семибрат про роки німецької окупації.

Лише кілька листів і більше жодної звістки…
«Мій чоловік Олексій Степанович Семибрат – родом із запорізьких козаків. Сімейна легенда свідчила, що й прізвище Семибрат пішло від семи братів, які за часів Богдана Хмельницького прославилися у битвах під Корсунем і Збаражем, а п’ятеро з них поклали голови у великій січі під Берестечком. Шостого стратили поляки і лише сьомий – Лаврін – дивом лишився живим. Він і започаткував рід Семибратів. Його нащадок Олексій Семибрат пішов на фронт Другої світової
вже в перші дні. А далі – лише кілька листів і більше жодної звістки…
А тим часом через село поваливпотік біженців. Схвильовані і розгублені, вони їхали на підводах, ішли пішки, несучи на плечах поклажу або тягнучи візки зі скромним сімейним скарбом
та малолітніми дітьми, своїми розповідями про бомбардування та звірства окупантів наганяючи страх і на односельців. Хто міг, теж покинув село. Я ж, маючи на руках трьох дітей, чекала й
на четверту… Залишалося одне – змиритися з долею.

Десь через місяць з’явилися і німці. Швидко почали наводити свої порядки і навіть повісили кількох селян за порушення омендантського часу. Немолодого вже директора місцевої школи,
якого поважало все село, розстріляли, знайшовши у нього радіоприймач, за допомогою якого він нібито слухав
новини з фронту і розповідав про те селянам.

І село принишкло. Люди спершу навіть удень боялися виходити на вулицю. Та якось усім наказано було зібратися біля приміщення колишньої сільради.

Виступив офіцер з районної комендатури, а вертлявий чоловічок у картатому пальто і окулярах перекладав:

– Німецькі війська принесли вам свободу від більшовиків. За це ви повинні дякувати великій Німеччині і її
вождю Адольфу Гітлеру, старанно працювати і годувати війська Вермахту.

Нова влада за непокору буде суворо карати, а за ухилення від роботи, кра- діжки і саботаж – розстріл. Селянам пояснили, що замість колгоспу буде громадський двір, де всі мають працювати краще, ніж на біль- шовиків. А кожен селянський двір має у вигляді податку здавати м’ясо, молоко, картоплю та інші овочі.

Уся надія – на корову Маньку
Осінь і зиму в перший рік окупації селяни якось пережили. А от весною стало нелегко. Окупаційна влада квапила із сівбою, але всі трактори були вивезені на Схід, коней лишилося мало,
тож запрягати доводилося навіть корів.

Ще восени народилася четверта дитина – Ганнуся. Сама я заслабла, і
всі труднощі догляду за молодшими сестрами і господарством лягли на плечі десятилітньої Віри. А весною, трохи зміцнівши, довелося взятися за справу і самій: як і сусіди, запрягла у плуга свою темно-буру корову Маньку, орала і скородила громадське поле, а вечорами і в неділю – і свій город.

Окупація тяглася довгих два роки. Люди були безпорадні перед владою. У будь-який момент можна було чекати чого завгодно, навіть смерті. Молодих хлопців і дівчат відправляли в Німеччину на примусові роботи. Люди харчувалися тим, що виростили на своїх
городах і що лишилося після німецької «продрозверстки». Краще було тим, у кого була корова, тож і наша Манька рятувала.

Та вже через рік довелося попрощатися зі своєю годувальницею. Стали забирати корів у тих сімей, де чоловіки були в Червоній Армії. А таких було добрих півсела! У наш двір прийшли староста, два поліцаї і німецький офіцер з перекладачем. Поліцаї виводили
корову, а я кинулася в ноги офіцеру, благала-молила його не чіпати нашу останню надію, бо ж четверо малолітніх дітей!..
– У німецьких солдатів теж є діти! – відрізав німець, відштовхнувши мене ногою.

Корову забрали, а ми всією сім’єю оплакували її як покійницю…

«Забирай своїх цуценят і вимітайся!»
Як пережили ту зиму, навіть не знаю. Годувала своїх дівчаток залишками картоплі, буряками, гарбузами… Кукурудзу товкла у дідовій ступі, мішала з лушпинням від картоплі і пекла коржі,
які ми називали «товчениками». Від такої їжі у дітей часто боліли животи, вони були бліді, аж світилися.

Та попереду була ще одна зима – не легша за попередню.
Після битви під Сталінградом зажевріла і в нас надія, що німець скоро
відступить. А влітку через наше село знов у бік фронту повалила німецька техніка – танки, гармати, автомашини з солдатами, над нами летіли їхні літаки… Та через деякий час ситуація
в небі змінилася – усе частіше почали з’являтися і літаки з червоними зірками на крилах. Чи то летіли в розвідку, чи
бомбити німців у тилу…

А невдовзі усіх зібрав сільський староста:

– Ми опинилися у прифронтовій зоні. Тут на високому березі річки німці будуть створювати лінію оборони, тож командування вирішило евакуювати ближні села, зокрема і наше…
Потім по селу ходили німецькі солдати з поліцаями і буквально в шию гнали людей з домівок. Прийшли і в нашу хату…
– Век! Век! – квапив німець, а, щоб прискорити процес, навіть навів автомат на дітей. – Пук-пук-пук!
Поліцай сприйняв цей «жарт» посвоєму і загарчав: «Забирай своїх цуценят і вимітайся!».

Швиденько зібрала манатки, трохи картоплі, пшона, товчеників у дорогу.

Звалила все на себе та Вірочку. Надя несла Ганнусю, п’ятирічна Любочка – теж якісь речі. Ішли, намагаючись триматися подалі від дороги, де повсякчас здіймала пилюгу німецька техніка.
Спека у ті липневі дні стояла неймовірна, а воду пили, де доведеться, –
річки, зі ставка… А тут, як на біду, захворіла Віра – піднялася температура, боліла голова. Слава Богу, добрі люди
прихистили у якомусь селі. Тут нас і «накрила» війна! Пронеслася вона через село швидко, та біди наробила: багато хат було поруйновано, спалено…

Хата наших господарів дивом уціліла, та раділи навіть погорільці: нарешті з ворогом покінчено!

Воскресіння з мертвих
Не до радості було лише нам: донька лежить без пам’яті, а час повертатися додому. Звалила хвору дитину на спину, Надя несла на руках Ганнусю, а маленька Люба – залишки продуктів.
Іти треба було ще десять кілометрів, тож доводилося часто зупинятися, щоб перепочити. Вірочка то приходила до
пам’яті, то знову непритомніла. Та коли вкотре сіли перепочити і я захотіла її напоїти водою, то жахнулася – донька не дихала! Не було й пульсу. Мертва!

Хотілося закричати – сама не знаю, як не втратила розуму! Мабуть, Бог стримав, щоб дітей не перелякати. Отак і несла свою страшну ношу в село… А села не було! Одні згарища та чорні димарі вздовж вулиці. Згоріла і наша хата.

Лише діти ще не могли збагнути, яке горе на нас звалилося. Що діяти? Знайшла в дивом уцілілому сараї лопату, аби копати могилу, аж раптом з льоху виповзає чоловік у військовій формі –
німець! Машинально здійняла над головою лопату, а він руки догори і давай белькотіти: «Найн! Матка, війна капут.
Я – полон!».

– Копай яму для моєї дитини! А сама впала на землю і заплакала…
– Іх ніхт фашист! Іх – арцт! Я доктор…
Він підійшов до Віри, помацав пульс, витяг з кишені дзеркальце і підніс до губ дитини.
– Матка! Жі-вой!
Він збігав у погріб по санітарну сумку, дістав якісь таблетки, розчинив у воді, влив Вірі в рота, зробив укол. А за добу дівчинка відкрила очі. Німець ще деякий час був у нас, доглядав за донькою, яка йшла на поправку. За кілька днів його забрали наші солдати.
На прощання німець лише показав нам фото своєї сім’ї: «Дас майне фрау унд майне кіндер». Я подякувала і перехрестила його на прощання.

А ми стали обживатися на попелищі. Ще було тепло, а в кінці серпня
вже можна було збирати сяку-таку городину, яку садила ще весною. А
по-справжньому врятувала нас… сусідська коза. Коза! Якось, коли мої дівчата копалися на городі, мене хтось смикнув за спідницю.

Повернулася – стоїть біла безрога коза і благально
мекає. Придивилася, а в неї вим’я аж по землі волочиться, бідна тварина вже кілька днів, видно, страждала, бо сусіди разом з іншими жителями теж пішли з села і досі не повернулися. «Подоїть
мене!» – ледь не людським голосом благала тварина і потім вдячно лизнула мені руку. А завдяки її молоку діти швидко зміцніли, стала набиратися сил і моя Віра.

Поступово в село поверталися жителі, яких вигнав ворог, повернулися й евакуйовані, почали з’являтися демобілізовані солдати, більшість з яких були інвалідами. А нам невдовзі прийшла звістка, що мій Олексій загинув при обороні Києва. Я наплакалася вволю, та треба було жити далі, піднімати дітей. Сусіди допомогли нам вирити на зиму землянку, поставили в ній пічку. У тій землянці й перезимували дві зими!

Отак починалося мирне життя…».