×

Свята справа Святослава Горбенка

Полтавець Святослав Горбенко поліг у бою 3 жовтня 2014 року під час оборони донецького аеропорту. На фронт він пішов добровольцем, був бійцем першої штурмової роти п’ятого батальйону ДУК «Правий сектор». Святославу було лише 19… Хлопця не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, навчався у трьох вишах. Для таких, як Святослав, захист Вітчизни справді був святою справою.

Святко був природженим істориком

Народився Святослав Горбенко 26 грудня 1994 року в Полтаві. Його родина була знаною в нашому місті. Батько Святослава Сергій Горбенко – вчений-антрополог зі світовим ім’ям. Кілька років він прожив у Франції, працюючи там за контрактом. Маючи освіту травматолога, Сергій згодом влаштувався в столичну лікарню. Дружина Леся, ветеринар за фахом, пройшла перепідготовку і працює на прийомах медсестрою разом з чоловіком. Святослав був талановитим юнаком, кажучи без перебільшення – вундеркіндом. У школу він пішов у п’ять років, п’ятнадцятирічним закінчив Полтавський міський багатопрофільний ліцей №1 ім.І.П.Котляревського. У 2010 році ЗНО з історії Святослав склав на 200 балів, це найвищий результат у місті.

– Святко був природженим істориком, мав блискучу пам’ять на дати, імена, події, вчився легко і невимушено, хоча в Полтаві в ліцеї ніколи не помічали його успіхів на олімпіадах з історії, – розповідає про героя батько Сергій Олександрович. – Інтелектуальний розвиток він вдало поєднував з фізичним, мав успіхи з тхеквондо, часто їздив до бабусі Ганни Йосипівни і дідуся Віктора Андрійовича в Оржицький район допомагати по господарству. Бабуся розповідала, що Святославу варто було лише побіжним поглядом окинути подвір’я, як уже сам знав, що треба зробити і чим допомогти. Часто подорожував із сім’єю, бачив світ, вивчав мови. Англійську він знав дуже добре, також на розмовному рівні французьку та польську. По закінченні ліцею отримав запрошення з чотирьох славетних вишів Києва та Харкова. Ми обрали два харківські з двох причин: якість навчання і близькість до Полтави, де тоді жила родина. Крім того, у Харкові в той час навчалася старша сестра Святослава Ірина, і дітям було легше разом. Син здобував освіту у двох вишах паралельно: на англо-японській філології в університеті ім. Сковороди і заочно на історичному факультеті Харківського університету.

Серед активістів харківського Майдану

На третьому курсі навчання у Святослава додалася військова кафедра. Він змушений був узяти академвідпустку на заочному факультеті своєї улюбленої історії, щоб устигати вчитися і мов, і військової справи, якою він помітно цікавився. Крім того, знаходив час заробляти свої перші кошти, таємно від батьків працюючи вантажником. І це у 17 років. Із початком подій на Майдані батько Святослава поїхав у Київ надавати допомогу пораненим мітингувальникам. Син також не міг залишатися осторонь цих подій у житті країни, тож став до лав самооборони харківського Майдану.

– Святослав від природи був порядною й хороброю людиною. Він не був націоналістом, він – проти брехні, – згадує Сергій Горбенко. – Син брав участь у тих драматичних подіях у сучасній історії України, коли в лавах нечисленних захисників харківського Майдану відбивався від злочинних зайд із Білгорода і розлючених бандитів «Оплоту». З болем переглядав в інтернеті кадри, де наш син закривався руками від каміння, що кидали їм в обличчя путінські найманці. Проте Святослав мовчав, не хотів, щоб ми знали про це. Я зробив усе, що міг, аби перевести сина до Києва, адже харківська міліція зовсім не захищала їх. Син неохоче погодився з моїм рішенням. За місяць перездав академічну різницю і навесні 2014 року перевівся до КНУ ім.Т.Г.Шевченка.

«…Вони все одно не дадуть нам довчитися, батьку»

З початком бойових дій на сході країни Свято-слав від Київського осередку «Правого сектору» пішов на війну. Спочатку в «Десну», а потім у п’ятий батальйон Добровольчого Українського корпусу «Правого сектору».

– Подумки вже змирився, що син піде до війська, але хотів, щоб він здобув освіту, – розповідає батько Святослава. – Умовляли його довчитися, адже навіть для того, щоб дістати чесно заслужені ним офіцерські погони, йому треба було закінчити ще рік бакалаврату в Києві. Ми всі прагнули, щоб він відшліфував знання складної японської мови в Києві. Тоді знання трьох мов, на мій погляд, більш прислужилося б і Україні, і тому ж Добровольчому Українському корпусу. Але ворог наступав, і син казав: «Вони все одно не дадуть нам довчитися, батьку, треба йти, поки вони не прийшли до Києва». Я не погоджувався, наполягав, що вчитися треба до останнього, поки є шанс, щоб бути більш досконалим у цій страшній великій війні. Тому він пішов таємно, щоб не могли його зупинити. Це було 17 серпня 2014 року, син залишив мамі лист на подушці, а мобільний телефон вимкнув. Я чекав його в Києві 18 серпня, але він опинився у військовому навчальному центрі «Десна», куди записався добровольцем до ДУК «Правий сектор». Ми пережили страшні три тижні невідомості й пошуків, адже звідти він уже не міг нам зателефонувати. За допомогою друзів знайшов його лишень 9 вересня, якраз перед відправкою на фронт. Це була наша остання зустріч з ним живим, наша незабутня розмова. У «Десні» просив сина, щоб він повернувся додому, вписався до столичного військкомату, закінчив усі справи в університеті, оформив академічну відпустку. Але він мені сказав: «А якщо завтра тотальний наступ Росії? Тоді мене все одно заберуть по мобілізації, відправлять у першу-ліпшу частину, а тут я вже зі знайомими хлопцями, у яких упевнений». І я відступив… Узагалі в нашому роду не прийнято повертати воїнів з їхнього шляху на війну, і я, долаючи раціональні доведення розуму, зробив через біль те, що наказував мені старовинний звичай у серці. Яким щасливим тоді був син! І я зрозумів, що, мабуть, зробив щось правильне і корисне для нього, чого раніше не робив. Боляче було прощатися зі Святославом, відпускаючи його на війну, просив тільки одне: «Синку, обов’язково повернись з перемогою, не підведи мене перед мамою за мій вчинок. Повернись». Він міцно обійняв мене: «Не підведу. Повернусь обов’язково». «Ми переможемо!» – сказали ми тоді разом.

Доброволець з позивним «Скельд»

У зону АТО Святослав вирушив з «Десни» 10 вересня. Він узяв собі позивний «Скельд» – це норвезький воїн-поет, співак, декламатор. Один з вікінгів носив це ім’я в його улюбленому фільмі «13-й воїн». Час від часу телефонував батькам, коли навколо було тихо. Про місце свого перебування дав лише зрозуміти, що він у Донецькій області.

– Про загибель сина мені повідомили 6 жовтня ввечері, – згадувала в одному з інтерв’ю мама Леся Горбенко. – Подзвонила дівчина, представилася психологом. Запитала: «У вас є син? Він смертельно поранений». «Я вам не вірю», – відповіла. Тут же передзвонила його другові Михайлу, одного разу Святослав дзвонив з його телефону. «Мені подзвонили з такою страшною звісткою, але я не вірю». – «Це правда», – відповів Михайло.

Згодом батьки дізналися, що трагедія сталася 3 жовтня 2014 року, коли йшла чергова шалена атака російських загарбників на аеропорт у Донецьку. За даними судмедекспертизи, Святослав загинув від влучання осколка в шию. Коли батьки звернулися по інформацію в Антитерористичний центр, отримали листа, що Святослав Горбенко не брав участі в бойових діях у зоні АТО. Для відновлення справедливості потрібні свідчення бійців, які воювали поруч з сином, тому батьки зустрічалися з побратимами, детально їх розпитували, записуючи все на диктофон. У день, коли Святославу мав би виповнитися 21 рік, батько на своїй сторінці у «Фейсбуку» опублікував лист-розслідування, свою спробу реконструкції того важкого бою 3 жовтня в ДАПі, який став для сина шляхом у вічність. У спогадах побратимів Свято-слав вірний товариш і справжній герой. Швидко набув навичок, як ефективно бити ворога, і воював на рівні зі спецназівцями. Неодноразово рятував своїх товаришів і загинув, отримавши осколкові поранення, рятуючи саме пораненого товариша. Наприкінці листа Сергій Горбенко згадує ставлення Міністерства оборони й СБУ до справи загиблих і поранених кіборгів-бійців, які обороняли у 2014 році ДАП і Піски: «Невже ви – майстри відписок, вірите, що я повірю вам, що Герой України полковник 3-го полку спецназу з позивним «Редут» вам не доповів про загибель 3 жовтня 2014 року разом із його двома солдатами в аеропорті двох бійців ДУК «ПС» – Святослава Горбенка «Скельда» і Сергія Андрєєва «Каспера»? Що обороняти аеропорт у Донецьку його спецназу допомагали бійці п’ятого батальйону ДУК «ПС»? Він же казав про це в інтерв’ю в фільмі «Аеропорт»!

Гренадери старого терміналу ДАПу

Про останній день життя Святослава розповідав чоловік, який керував обороною Донецького аеропорту восени 2014 року, командир загону спеціального призначення третього полку спецназу полковник Трепак («Редут»), бійці частіше називають його Сергійович. Він вважає для себе справою честі допомогти батькам отримати статус сім’ї загиблого учасника бойових дій і поверненню його офіцерських погон.

– Святослав показав себе прекрасним бійцем. На жаль, знав його зовсім мало, – каже Сергійович. – У ніч з 2 на 3 жовтня я вивів з аеропорту всіх бійців 93-ї бригади і спецназу. Захищати старий термінал залишилися хлопці з «Правого сектору» і роти охорони. Тому довелося на ходу вчити «правосеків» користуватися гранатометами, адже з боку Спартака на «злітку» виходили обстрілювати старий термінал російські танки. Швиденько сформували дві групи. У кожній двоє хлопців. Серед них і був Святослав. Я його одразу запам’ятав – високого, міцного, з виразними очима. Крім того, звернув увагу на хустку-арафатку, яку носять тільки ті, хто знає, як нею можна користуватися. Це ж бойове спорядження. Сам призначив його старшим. Попросив назвати ім’я, він відповів: «Скельд». Я ще здивувався і перепитав: «А ім’я?». «Святослав», – почув у відповідь. Дав Славі радіостанцію і сказав: «Відповідатимеш на позивний «Гренадер». Ось такою була наша перша й остання зустріч. Із 28 вересня ворог ішов лавиною. 29, 30 вересня і 1 жовтня бої тривали на першому поверсі старого терміналу. Тільки 1 жовтня після бою сім тіл противника залишилося лежати в коридорах. У нас за цей період – жодного пораненого. 3 жовтня один з підрозділів бойовиків підійшов впритул до того місця, де були хлопці, кинули димові шашки, приміщення наповнилося димом… У тому ж бою брали участь 12 моїх хлопців з роти охорони, троє з них задихнулися від газу, а бійці «Правого сектору» Сергій Андрєєв («Каспер») і Святослав Горбенко («Скельд») загинули від вогнепальних поранень. У той день було багато поранених, ми відправили БТРи з ними. Причому завантажували машини прямо під час бою, навколо літали кулі… І тільки в ніч з третього на четверте я вивіз тіла загиблих, серед яких і Святослава. Але поки йшов бій, не знав, що його вже немає. Постійно викликав його: «Гренадер», «Гренадер»! Та рація мовчала. Потім хлопці мені сказали: «Сергійовичу, не кричи, немає його».