Про добровольця ДУК «Правий сектор» Валерія Боняківського з позивним «Кабул» досі переповідають легенди, як він знищував ворожі розвідувальні групи, захоплював блокпости, без жодного пострілу роззброював сепаратистів. За п’ять місяців війни штурмово-розвідувальна група під його командуванням не зазнала втрат. Шлях мужнього воїна обірвався 16 жовтня 2014 року під селом Нетайлове – загинув, виконуючи зачистку території від диверсійних груп, добровольці потрапили під мінометний обстріл. Валерій Боняківський, льотчик-винищувач, лейтенант запасу в Полтаві був відомим художником. Його картини зберігаються у приватних колекціях 34 країн світу.
У доросле життя його вели дві мрії – стати льотчиком і художником
Спогадами про героя ділиться мама Марія Карпівна: «Валерій народився в Полтаві 14 січня 1970 року. Я родом з Волині, а чоловік Євген з Тернопільської області. Коли синові було лише півроку, його тато трагічно загинув. Виховувати дитину самою, далеко від рідних дуже важко. У дев’ять місяців вже віддала Валеру в ясла, відпрошувалася з роботи, щоб його годувати. Коли прийшов час, син із задоволенням пішов навчатися у школу №11. Ми жили на провулку Шевченка, 7, це біля Авіамістечка. Штаб військової частини був поруч за парканом, який дітвора примудрялася легко перелазити, щоб спілкуватися із військовиками. То пілотку принесе додому, то шапку з кокардою, і відтоді в нього зародилася мрія стати льотчиком. Та були в сина й інші таланти. Якось класний керівник Галина Степанівна Кнут побачила малюнки Валери і порадила віддати його десь учитися. Спочатку була студія образотворчого мистецтва при Будинку культури ПТК. Провчився там рік, його роботи брали на всі виставки, але наступного року група не набралась. Порадили хлопця обов’язково віддати в художню школу, та Валера категорично був проти. Настала осінь, він якраз пішов у п’ятий клас. Поїхали ми з сином подивитися Краєзнавчий музей і начебто випадково зайшли до художньої школи. Він спочатку смикнувся було тікати, але зацікавили твори мистецтва у вестибюлі. Нас привітно зустріла вчителька, якій я сказала: «Ось привела учня, якщо втримаєте – буде толк». У підсумку Валера закінчив школу за три роки замість чотирьох. Окрім навчання, він знаходив ще час на спорт, ходив на плавання, вільну боротьбу, дзюдо. У доросле життя його вели дві мрії – стати художником і льотчиком.
Його картини розійшлися по всьому світу
Закінчивши Ворошиловградське вище військове авіаційне училище, Валерій служив у військово-повітряних силах Радянської армії, літав на штурмовиках Су-25. Застав війну в Афганістані, побував у полоні. Повернувся додому лише під осінь 1989 року. Проте льотчиком-винищувачем, як мріялося, так і не став, бо якраз розпався Радянський Союз, знищувалася авіація, тож люди його професії стали нікому не потрібні. Зрештою пішов працювати електриком. У 1990 році Валерій одружився, народилися дочки Катерина і Марія. Валерій став заробляти на життя продажем картин біля театру ляльок, а мама йому допомагала.
– У своїй квартирі на Маршала Бірюзова біля заводу «Хіммаш» Валера розмалював кухню і ванну кімнату так, наче ти десь відпочиваєш на природі, – розповідає Марія Карпівна. – Він малював у різних напрямках: портрети, мисливська тема, тварини, природа, аерографія. У рідній школі №11 оформив клас в українському стилі, реставрував різні об’єкти, розписав чимало приватних кафе, магазин при хлібозаводі №2, куди люди стали ходити, щоб дивитися на картини. Хоча й картини були джерелом його прибутку, деякі він дарував друзям або просто гарним людям. Якось підійшла жінка і довго розглядала картину, яка чимось нагадала їй батьківську хату: «Оце таку подарувати б моєму хворому сину, який лежить у лікарні, це підняло б його дух, проте… не маю кошт». Та й пішла, втираючи сльозу. Валера наздогнав жінку й каже: «Тримайте, нехай син одужує». За життя він намалював дуже багато картин, великих і малих, думаю, понад тисячу. Його роботи розійшлися по всьому світу, про це кажу з упевненістю, бо давала покупцям письмові довідки, що цей твір не складає історичної цінності, щоб його пропустили на митниці. Картини вже є в колекціонерів з Америки, Африки, а нещодавно купили люди з Австралії.
Не приховуючи радості, каже: «Мамо, я йду на фронт!»
У 2000 році Валерій вдруге одружився, згодом народилася донька Марта. Він продовжував писати картини, але події в житті країни, що сталися навесні 2014 року, не давали спокою, що й відобразилося на творчості. Син якраз малював картину, де хотів зобразити табун коней, який несеться на повному скаку. Зрештою вона так і залишилася недомальованою.
– Не йшла у Валери творча робота, казав, не можу дивитися, як іде війна, – продовжує розповідь мати. – Можливо, він був на Майдані, бо захворів запаленням легень, але мені не казав. Одного травневого дня домовилися зустрітися на зупинці. Син, не приховуючи радості, повідомляє: «Мамо, я йду на фронт! Хлопці вже поїхали, я за ними навздогін, ось тільки зберу речі». У військкоматі йому як колишньому льотчику відмовили, і він пішов добровольцем. Ми домовились нічого не приховувати, тому Валера телефонував кожен день. У перші дні війни у добровольців не було нічого, постійно все було потрібно. Що могла, відсилала – одяг, форму. Син мені диктував замовлення, а там багато специфічних речей, у яких тільки згодом стала розбиратися, а спочатку він навіть сердився. У волонтерській справі познайомилася з Юлією Петушинською, яка організувала художників, митців. Спочатку посилки передавали різними способами через волонтерів, пізніше на відділення «Нової пошти» населеного пункту Великі Новосілки. Ім’я одержувача писала «Кабул», це був позивний Валери, а там уже всі знали, хто це. Причому передачу міг отримувати хтось із його побратимів. Додому приїздив не раз, але бачились хвилин 15–20, бо вирішував багато справ. Він очолював диверсійно-розвідувальну групу, до складу якої входили хлопці з Донецька. Не раз бував у самому окупованому місті, якось телефонує і каже: «Мамо, проходжу зараз біля церкви, яку реставрував». Його знали повсюди, він був бійцям за батька і за брата, бо комунікабельний і товариський. Пришлю йому бронежилет, а він просить знову, каже, що шкода стало молодого бійця, віддав йому.
Останнє інтерв’ю, що увійшло до фільму-реквієму
На передовій Валерій Боняківський була відомою постаттю, йому відведений сюжет у документальному фільмі-реквіємі «Піски. Лицарі неба». У цьому, на жаль, останньому інтерв’ю журналістам студії «12-й кадр» Валерій розповів про себе і цю війну: «Я служив в авіації, кадровий офіцер, а пішов у піхоту, бо в Збройні сили України мене не взяли. Чотири рапорти написав, але відмовили, сказали, що літати ні на чому. У результаті потрапив у «Правий сектор». Ми від армійців відрізняємося тим, що у них є наказ, а ми як вирішили, так і зробили. Із ЗСУ працюємо злагоджено, вони не можуть без нас, а ми без них. Шостий місяць в АТО, але додому можу їздити, коли потрібно. Проте більш ніж добу не витримую, бо в тиші спати неможливо. Озброєні ми відсотків на десять, і то більшість трофейним. Техніки немає ніякої. Не дають нам нормально воювати. Усі чекають наказу стріляти, а його немає. Слава Богу, нам наказу не треба, пішли, роздовбали – і на цьому закінчилось. Зиму якось переживемо, досвіду наберемося, тільки б нам не заважали».
Інтерв’ю саме в «Кабула» брали невипадково, адже він був не тільки командиром ДРГ, а й воїном, про якого ходили легенди, за якого сепаратисти обіцяли чималі гроші. Люди його поважали, ішли за ним, бо як у колишнього військовослужбовця було чого повчитись. За п’ять місяців, які він провів на передовій, у його групі не було втрат, навіть поранених.
«Кабул»: Шлях мужності»
У жовтні 2017 року до триріччя з дня загибелі Валерія Боняківського мати презентувала книгу спогадів «Кабул»: шлях мужності». Ця книга стала результатом роботи людей, яких об’єднує одна спільна риса – патріотизм та безмежна любов до України. Тут є і поетичні твори, присвячені Валерію, і спогади його матері та бойових побратимів. Також подаються фотографії з сімейного архіву та фотографії його картин.
Згадує побратим Олег («Сліпий»), який з «Кабулом» був з перших днів війни: «На нашому першому блокпосту добровольці спочатку стояли хто в чому, із зброї ножі та мисливська рушниця. Те, що мама Валери присилала, він вимінював у наших військовиків на зброю. Навесні біля Пісок тривали перші бої, ми заходили в поля забирали наших 200-х, знаходили зброю. Так поступово наш підрозділ укомплектовувався й давав відсіч противнику».
Згадує начальник штабу добровольчих сил Андрій, позивний «Санич»: «Якось «Кабул» ніс варту. Удалині за лісосмугою побачив будиночок, пішов попросити води, бо в побратимів закінчилась. Зайшов, а там четверо сепаратистів сплять. Узяв їх під автомат і привів на базу, причому кожен приніс з собою їжу і воду. Він ніколи не сидів на місці, у перервах між бойовими завданнями займався матеріальним забезпеченням бійців. Приходить чергова посилка, а він усім роздає речі, каже: «У мене є все, нічого не треба». Був відповідальною людиною і водночас з гумором. Ерудований, місцями вибуховий, але справедливий. У тому фатальному бою він пішов першим, а якби другим чи третім, був би живий».
Із спогадів побратима з позивним «Хорват», для якого це теж не перша війна: «Валерій – людина неймовірної хоробрості, казали: його кулі не брали. Слава про нього йшла повсюди. Якось під час бою було потрібно перекрити газову трубу. Він став за нею, а доки перекривав вентиль, почув, як куля снайпера двічі дзенькнула по металу. Зробивши справу, Валерій, повертаючись в укриття, жестом передав снайперу «привіт». Він з честю виходив зі складних ситуацій сам і виводив своїх людей. Побратими «Кабула» поважали й охоче ходили з ним на завдання. Незадовго до того, як Боняківський загинув, був зарахований у полк міліції «Дніпро-1».
Згадує боєць з позивним «Тічер»: «Із Валерієм познайомився в серпні 2014 року, коли він повернувся з передової. Я сам колишній учитель, і в його підрозділі була різнобарвна компанія: юристи, міліціонери та ще й він художник і льотчик. Це була харизматична неординарна людина, рушійна сила на базі. Він весь час приїздив на день-два і знову кудись вирушав. Виконував такі завдання, які іншим були не під силу. Абсолютно по-своєму, оригінально, чим усіх приголомшував. Мені випала дуже тяжка місія – повідомити матері «Кабула» про трагедію. Ніхто не міг сказати, що Валерій загинув. Після цього дзвінка в мене на серці наче шрам залишився».
Коли розпочався той фатальний мінометний обстріл, «Кабул» насамперед потурбувався, аби в укриття сховалися підлеглі, а сам не встиг… Бійці потім скажуть: до лікарні не довезли… І додадуть крізь сльози: іншого такого командира більше не буде…
Валерія Боняківського поховали на Алеї Героїв центрального міського кладовища в Полтаві. У травні 2016 року на фасаді полтавської ЗОШ №11 йому встановили меморіальну дошку – за основу взятий автопортрет.
Нагороди та вшанування
Орден «За мужність III ступеня» (31.10.2014, посмертно)
Почесна відзнака «Перемога за нами». Сектор «Б» (14.04.2017, посмертно)
Нагрудний знак «За вірність народу України» I ступеня
Медаль «Захиснику Дніпропетровська від сепаратизму» (24.08.2015)
Медаль «За жертовність і любов до України» (18.11.2015)
Орден «Лицарський хрест добровольця»
«Лицарський хрест доблесті»
