×

«У бій ідуть одні старики»

Полтавець Григорій Антонович Лелюх – один із тих, для кого знаменита стрічка Леоніда Бикова, то не просто «кіно про війну». Це фільм про його фронтове життя. Адже всю війну ветеран пройшов авіамеханіком: Москва, Сталінград, бої за Україну і Білорусію, а далі – Польща, Німеччина…Має багато фронтових нагород, серед яких найціннішою вважає медаль «За бойові заслуги». Та найбільшою нагородою стала для нього  і стрічка Бикова.   

– Коли Ви вперше побачили фільм «У бій ідуть одні старики»?

– Та одразу! Як тільки він вийшов на екрани. Я тоді працював на заводі і от у цеху мені хтось із друзів сказав, що появився фільм «про таких як ти»! І коли я вперше подивився цю стрічку, то був просто приголомшений. І потім ще кілька разів ходив на сенси в різних кінотеатрах   Полтави, а затим уже й по телевізору намагався не пропустити. І кожен раз чекаєш було Дня Перемоги ще й тому, що «Стариків» обов’язково покажуть.

– А що все-таки вразило найбільше?

– Ну, мене особисто – правдивість відносин у колективі. І не тільки льотчика і механіка, а й загалом. У бій і справді першими йшли старики. Бо молодих пілотів старші завжди оберігали, намагалися навчити усьому, що знали самі, перш ніж запустити «жовторотих» у бій. Бо вік льотчика на війні був одним із найкоротших – дехто гинув навіть у першому ж бою.  Тому й ми, механіки, як могли допомагали молодим льотчикам опанувати техніку, бо від цього залежало дуже багато. У бою літак і льотчик – це як одне ціле!  Був, щоправда, до цього ще й фільм «Хроніка пікіруючого бомбардувальника», де теж про нашого брата механіка, але там все-таки про «бомбардирів», а тут винищувачі… Я після кожного перегляду буквально ледь не плакав!

Все,  як і було! Навіть механік у виконанні Смирнова чимось нагадував мене самого, хоч я в ті часи був худішим. І так само зі щемом у серці чекали льотчиків з польоту!  І пісні ми співали, хоча й не так професійно…І в дівчат-льотчиць закохувалися!

– А чи доводилося вам, механіку, літати й самому?

– Ну, самому, звісно, ні…Але ми літали. Адже коли перебазовувалися з аеродрому на аеродром, то льотчики передусім забирали з собою механіків. Навіть хтось із командирів міг добратися на місце потім, а механік потрібен завжди і відразу. Одного разу ледь не загинув… Але там була трохи інша історія. До нас прийшов новий командир полку, Герой Радянського Союзу (на жаль, не пам’ятаю уже його прізвища, Кальян, здається). І прийшли нові літаки. Він вибрав собі машину і вирішив її «обкатати», тому взяв з собою і мене як досвідченого механіка, аби «послухав» літак у повітрі. І от в районі Сваляви ми натрапили на палаючу нафтову свердловину… Чомусь командир вирішив її оглянути, облетіти і знизився… І в цей час – вибух! Літак кидонуло так, що я на деякий час навіть втратив свідомість. Думав, що оглушило, а це виявляється заглух двигун… Але майор був досвідченим пілотом і зумів посадити літак «на живота» серед поля. Не випускаючи шасі! Потім ми пішли у сусіднє село, знайшли людей, вирили такі траншеї під крилами, аби випустити шасі, прорили подовжні рови і так кіньми витягли літак до дороги… Ну, а вже потім доставили його на найближчу залізничну станцію. Але ж треба було пояснити, чим викликані «небойові  втрати» – тоді  з цим було жорстко! Треба було оформляти спеціальний протокол. І от командир каже: ти, мовляв, напиши в протоколі, що аварія була викликана поломкою двигуна… «Е, ні, кажу, товаришу майор! Ви Герой Радянського Союзу і вам не буде нічого, а мене за таке до стінки поставлять!». І поставили б! 

– А пияцтво? Фронтові 100 грамів?

– Ну, чесно сказати, важко уявити будь-яку армію, де б солдати в бойових умовах не «підтримували» себе. Хоча на фронті була й своя специфіка. Але… Мій товариш, який усю війну пройшов кулеметником, розказував таку повчальну історію. Він потрапив на фронт, як кажуть, безвусим хлопчиною і фактично лише на фронті вперше спробував «спирт ягу». Але після першого ж бою відмовився. А трапилося ось що: одразу після вечері на них пішли в атаку німці, хлопець кинувся до кулемета і давай бити!.. І от казав: «Стріляю-стріляю, а їх не меншає! Ледве одбилися… Так багато було німців! Лише потім усе зрозумів – мені ж іще й… двоїлося! Після того випадку свою «сотку» віддавав іншим, тому, можливо, й залишився живим…».

– А у Вас щось подібне було?

– Бувало, але особливо чомусь запам’ятався епізод, не пов’язаний з фронтом.  Якось мене відправили до Батайська (Ростовська область) здавати в ремонт літак. А коли повертався назад, довго довелося чекати поїзда. Було це якраз напередодні Нового року і тиловий Батайськ жив  святковими клопотами: працювали магазини, ресторани, кінотеатри… Я довго тинявся ввечері довкола вокзалу і раптом запримітив, що в одному місці буквально біля колій вивантажили… шампанське. Пляшки лежали прямо на землі такими пірамідами, але до них приставили вартового. Деякий час я вивчав його маршрут, а коли вартовий відійшов  в інший кінець ешелону, підкрався і одну пляшку висмикнув… Але де вип’єш? Адже кругом ходять патрулі… Поруч був кінотеатр, я купив квиток на останній сеанс, зайшов задовго до початку до зали (де ще нікого не було) і розташувався в центральному проході: на одне крісло сів сам, до іншого приставив рушницю, на третє поклав рюкзак… Випив,  закусив і змучений задрімав… Аж раптом прокидаюся від якогось шуму: виявляється, сеанс уже закінчився, люди розходилися, і хоч народу був повен зал, а я, певне, займав чиїсь місця, та солдата ніхто не посмів потривожити. Попереду мене на підлозі так само стояла недопита пляшка шампанського і кружка!

 А от хто сильно випивав на передовій, ті здебільшого довго не прожили. Та й у тилу часто потрапляли під трибунал. В нашій ескадрильї був випадок… Відремонтували після бою літак, там з кулеметом було щось… І от на радощах, після «вечері», льотчику стукнуло в голову його одразу перевірити. Механіка поруч не виявилося, а цей завів двигун і натиснув на гашетку… Лопаті тут ще порозліталися (бо синхронізатор спрацьовує лише на певних оборотах), та ще й ледь не розстріляв літак, який заходив на посадку. Більше ми цього льотчика не бачили! Такі випадки – це наука і для тих, хто воює зараз…

– Дехто критикував фільм «У бій ідіть одні старики» за те, що там «забагато гумору». Мовляв, так не буває на фронті!

– Ще й як бувало! Там комічних ситуацій ще більше, ніж у мирному житті. І без гумору, без сміху не виживеш. Просто не виживеш! Бо тоді після першого ж бою, після перших втрат треба було б просто… застрелитися!

От, у нас був командир ескадрильї, який після польотів обов’язково перехиляв «залпом» цілий гранчак  і закусював… двома вареними яйцями. Але якось після тяжкого бою він прийшов у їдальню і зажадав дві склянки і два яйця!.. «А не забагато буде?», – спитала буфетниця. «Тоді одне яйце!». Ця фраза стала крилатою у нашому полку.

Або ось іще трагікомічна, але дуже повчальна історія. Після Перемоги ми опинилися на одному з аеродромів десь неподалік Берліна. А поруч проходила траса. І от хтось помітив чоловіка, який рано-вранці  їхав трасою на велосипеді з чемоданом, час від часу зупинявся, длубався в асфальті, щось записував у блокнот… «Диверсант!», подумали наші. Схопили і вже думали розстріляти. На щастя, знайшовся перекладач, через якого німець і пояснив, що він… шляховий майстер і перевіряє стан дороги. «Які дороги! – здивувалися  смершівці. – Тут танки ще два дні тому їздили, а він про дороги!..». А німець і каже: мені, мовляв, до одного місця ваша війна, я 20 років на цій дільниці працюю і повинен перевірити її стан…». Вияснили – так і є! Для нас це й нині виглядає дуже дивно…

– Нині в Росії намагаються усіляко применшити вклад тих же американців у спільну перемогу, кажуть, що і їхня технічна допомога була «незначною»… Як це було в авіації?

– Думаю, що без ленд-лізу ми навряд чи обійшлися б… Я вже не кажу про американську тушонку, яка була чи не головною стравою в нашому раціоні. Але візьмемо техніку. Адже навіть знамениті «Катюші» стали ефективними лише тоді, коли їх «посадили» на «Студебекери»! Але я скажу про авіацію. Наш полк під кінець війни фактично всуціль складали американські  «Кобри» (на такому  літаку, до речі, воював і легендарний ас Олександр Покришкін). Вважаю, що це був кращий військовий літак часів війни. Особливо він подобався нам, механікам. Адже й обслуговувати його було одне задоволення: все продумано, зроблено акуратно, нічого ніде не тече…Відкриваєш моторний відсік, двигун ганчіркою протер і все!  А наш і не протреш отак, бо там «заусенці»… А для пілота головною перевагою було те, що двигун розташовувався за кабіною, тому навіть коли літак загорявся, пілот міг тягнути до останнього,  не покидаючи машину.  А в «передньоприводних» варто було двигунові спалахнути, як вогонь і дим одразу потрапляли в кабіну…І навіть при найменшому пошкодженні маслопровода, мастило одразу забивало лобове скло.  

– А яка післявоєнна доля цих «Кобр»? Їх же за угодою мали потім повернути…

– Справа в тому, що для «Кобр» американці постачали й спеціальний бензин, який надходив у таких великих «консервних банках». Але щойно війна закінчилася, американці перестали постачати й пальне. Спробували літати на нашому бензині – не виходить! Димить, «чхає», але навіть від землі відривається з трудом…Але ж не віддавати літаки американцям! Не знаю, можливо, якусь частину й повернули, але я був свідком, коли десятки цих літаків звезли на аеродром в районі Стрия і там їх… «утюжили» танками! Льотчики, які на цих машинах здійснили десятки бойових вильотів, буквально плакали…

Мені ця сцена чомусь так врізалася в пам’ять, що й досі не можу її забути… Як і багатьох із тих мужніх людей, для яких війна в небі була їхньою бойовою роботою. І яких так талановито показав у своєму фільмі Леонід Биков, війна йому пам’ять!