Сьогодні – в день 75-ї річниці вигнання нацистів з України – полтавці традиційно зібралися на меморіалі Солдатської слави, аби віддати данину шани полеглим у боях за свободу і незалежність країни. В урочисті обстановці представники міської та обласної влади, депутати, духовенство, ветерани і молодь поклали квіти до Вічного вогню та підніжжя пам’ятника Воїну-визволителю. Прозвучав Гімн України, хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять полеглих.
Борис Баклицький – один із тих, для кого Друга світова війна – це і його власна біографія.
–Мені випало воювати у найтяжчий – переломний період війни, коли після Сталінграда ворог зрештою почав відступати, – розповідає Борис Софієвич. – Бої були надзвичайно тяжкими і кровопролитними, за статистикою виходило, що у піхоті командир взводу жив на передовій не більше чотирьох днів, адже він перим піднімав солдатів в атаку. Мене теж тяжко поранило, але від смерті врятували… дзеркальце та колода карт, які були в нагрудній кишені. Саме в госпіталі я й почув про визволення Харкова і Полтави. А один осколок так і залишився в тілі мені «на пам’ять» і лише через багато років під час операції його дістав знаменитий хірург Микола Амосов.
До речі, всі дивуються, чому Борис Баклицький по батькові Софієвич? Справа в тому, що він сирота, з малих літ виховувався в дитбудинку, батька не знав узагалі, а от ім’я матері дивом запам’ятав – Софія. От, його Софієвичем і нарекли!
