×

Вікторина «Знаю Полтаву»: Місце, де вшановують жертв політичних репресій

Часи «великого терору» у масовій свідомості населення СРСР позначені тотальним страхом і недовірою. Нічні арешти сусідів, підозри колег на роботі, друзів, родичів, пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та масовий психоз публічного таврування ворогів народу та їхніх родин стали звичним явищем життя. Доноси писали на співробітників, остерігаючись, що ті донесуть першими. Це стало типовим засобом вирішення особистих конфліктів у суспільстві з керівництвом, викладачами, родичами.

Кількість жертв політичних репресій в Україні досі точно не встановлена. Орієнтовна численність постраждалих у таборах НКВС з 1918 по 1991 роки становить десять мільйонів українців. Тільки за час «великого терору» на території УРСР було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин до розстрілу. Решту кинули до в’язниць, у концтабори, вислали у заслання або запроторили на примусове лікування до психлікарень. Звільнено було тільки 0,3%. Дату смерті дозволялося ставити довільно в межах десяти років.

30 липня 1937 року наказом НКВС СРСР при всіх обласних підрозділах були утворені так звані особливі «трійки». До їх складу входили секретар обкому партії, облпрокурор і начальник облуправліня НКВС. У справжні катівні, де піддавали фізичним і психічним тортурам безвинних людей, перетворилися спецкорпуси в’язниць Полтави, Кременчука, Лубен, приміщення всіх райвідділів НКВС. На тюремні камери перетворили підвали колишнього Селянського банку на вулиці Жовтневій, 39 (Соборності), де розташовувалося управління НКВС Полтавської області. Розстріли проводилися в окремому підвалі у дворі управління. На території сучасного слідчого ізолятора на Пушкіна, 91, розташовувалися дві тюрми – №1 для кримінальних злочинців і №2 для звинувачених у контрреволюційній діяльності.

– Щоранку, незалежно від погоди, під ворітьми полтавських в’язниць і обласного управління НКВС збиралися черги родичів заарештованих, – розповів читач Сергій Зозуля. – Переважно це були жінки – матері, сестри, дружини. У руках вони тримали кошики з нехитрими харчами і чистою білизною. Дочекавшись черги, якщо був дозвіл слідчого, передавали своїм рідним їжу і одяг. Через деякий час наглядачі виносили їм сорочки і спіднє у бурих плямах засохлої крові. І навіть тоді, коли ув’язненого вже відправили по етапу або розстріляли, передачі приймали без усяких пояснень, і тільки відмова приймати білизну викликала запитання, але у відповідь ніяких пояснень. Із середини квітня 1938 року в цій зажурній черзі біля обласного управління НКВС днями вистоювала моя бабуся. Їй тоді був 31 рік, а вдома чекали двоє маленьких дітей. Її чоловіка, мого діда, Трохима Костянтиновича Зозулю, начальника штабу ПВО щойно збудованого прядильно-ткацького комбінату (ПТК), заарештували 2 квітня 1938 року. Звинуватили в участі в підпільній військово-повстанській білогвардійській організації. 28 вересня 1938 року «трійка» засудила 52 обвинувачених у цій справі до розстрілу, ще десятьом, серед яких був і мій дід, «пощастило» – вони отримали по десять років без права переписки. Дідусь помер 20 січня 1944 року в північно-східних таборах НКВС від серцево-легеневої недостатності – загального діагнозу всіх сталінських в’язнів. Скоріш за все, і інших його товаришів по обвинуваченню спіткала така ж доля.

У Полтаві тіла розстріляних і закатованих спочатку таємно заривали у безіменних загальних могилах на старому міському кладовищі. Коли рахунок страчених пішов на тисячі, масові розстріли і поховання почали здійснювати за містом у піщаному кар’єрі в урочищі поблизу хутора Триби між селами Макухівка і Копили Полтавського району. Страчених закопували партіями по декілька десятків у траншею без позначення місця поховання. 18 вересня 1941 року, перед самим вступом німців у Полтаву, під Копилами зупинився на ночівлю циганський табір, який, тікаючи від ворога, прямував до Харкова. Наступного дня, дізнавшись про це, карателі розстріляли всіх, майже тисячу ромів. Урятувалася тільки одна жінка, яка перед цим пішла в село, а, повертаючись, почула постріли.

Більш як півстоліття радянська влада ретельно приховувала сліди своїх злочинів. Упродовж 1988–1989 років до органів влади і засобів масової інформації надходили заяви від жителів сіл про виявлення у лісовому масиві поблизу автотраси Київ – Харків між Копилами і Макухівкою Полтавського району численних поховань громадян. Обласна комісія з прав реабілітованих й увічнення пам’яті жертв репресій 1930–1940 і початку 1950-х років запропонувала прокуратурі Полтавської області ретельно розглянути всі повідомлення. За цим фактом було порушено кримінальну справу. Установлено, що у період 1930–1940 років на території урочища Триби відбувалися розстріли і поховання понад тисячі засуджених «трійкою» НКВС.

У грудні 1989 року на спільному засіданні комісії обласної та Полтавської міської рад разом з представниками громадськості Полтави й області, під головуванням заступника голови облвиконкому Б.Чичкала прийняли рішення про перепоховання громадян, розстріляних у період 1930–1940 років на території урочища Триби Полтавського району. Земельну ділянку під це скорботне місце виділили на відстані 200 м від повороту на Макухівку в напрямку до Харкова і вглиб лісу на 100–150 м. Ця місцевість добре проглядається з траси, і можна буде зробити зручний під’їзд до неї… Тоді ж було запропоновано відкрити в одному з банків рахунок для збору добровільних пожертв на спорудження меморіалу.

14 квітня 1990 року, згідно з розпорядженням Полтавського облвиконкому і з дозволу санітарно-епідеміологічної служби у виділеному місці відбулося урочисте перепоховання останків близько 200 закатованих жертв сталінських репресій з колишнього піщаного кар’єру в братську могилу. У 1995 році на місці перепоховання відкрито меморіал жертвам сталінських репресій. Автор проєкту – полтавський архітектор В.Шевченко. Меморіал складається з п’яти чорних гранітних хрестів на насипному кургані. За задумом автора у середхресті найвищого центрального хреста заглиблена п’ятипроменева зірка з червоного граніту, що символізує протистояння радянської влади християнським та загальнолюдським цінностям. Щорічно біля місця поховання жертв політичних репресій проводяться масові заходи з ушанування пам’яті.

Фото вікторини зроблене наприкінці листопада 2003 року в Трибах біля меморіалу жертвам політичних репресій. Тоді в четверту листопадову суботу одночасно відзначали День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій. Ушанувати пам’ять загиблих прийшли керівники області на чолі з головою ОДА Удовіченком, представники духовенства, громадськості, жителі міста і довколишніх сіл, курсанти вищого училища зв’язку. Відбувся мітинг-реквієм і відслужена поминальна панахида. Нині меморіал потребує ремонту. Планується звести поряд капличку ПЦУ. Готується документація для занесення комплексу до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Президент Віктор Ющенко Указом від 24 травня 2007 року розвів у часі дні пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій. День пам’яті жертв голодоморів залишився в четверту суботу листопада, а третя неділя травня встановлена Днем пам’яті жертв політичних репресій.

Запитання до 157 етапу вікторини «Знаю Полтаву»: продукцію якого підприємства вантажать на потяг зимового дня?

Наші реквізити: 36000, м. Полтава, а/с 50, телефон 509-331, електронна пошта info_visnik@ukrpost.ua, сайт www.visnyk.poltava.ua

Фото з архіву «ПВ»