Квітень місяць був традиційною порою суботників, місячників благоустрою та озеленення міста.
Фото вікторини переносить нас в 1975 рік, це робітники Полтавського обласного військового комісаріату на прибиранні прилеглої території. Про це фото розповідає його автор Олександр Черкун:
– В ті часи працівники підприємств окрім того, що брали участь в загальноміських суботниках, наводили порядок на своїх місцях, виходили чепурити навколишні вулиці. І якщо нині люди безкоштовно не особливо хочуть таким займатися, то раніше спільна праця ще більше гуртувала колективи, а по завершенні прибирання разом збиралися за обіднім столом. На фото бачимо вулицю Шевченка, яка перетинається з вулицею Ленінградською (нині Сінною). Саме в цьому місці з території військкомату був виїзд через металеві ворота, на яких були зображені дві червоних зірки, так було прийнято для подібних закладів. Жіночка з мітлою знаходиться якраз навпроти воріт, а чоловік підбілює вапном тополі. В той час майже всі вулиці Полтави з обох боків були засаджені такими деревами. Від Ленінградської і до Фрунзе (Європейської) існував «зелений» коридор. Коли спиляли ці тополі вже й не згадаю, певно в період, коли на місці воріт збудували новий корпус військкомату. По вулиці рухаються дві автомашини. Вантажівка ГАЗ-51 з будкою, яка, судячи з емблеми на дверях, належала одному з найкрупніших транспортних підприємств області – автоколоні №2214 та Волга ГАЗ-21. На той час вулиця Шевченка була вже з одностороннім рухом. Група людей щось робить біля лавочки на протилежній стороні вулиці. Можливо, фарбують її, а швидше за все чекають автобус, там і нині існує зупинка громадського транспорту. Біля зупинки в одноповерховому будинку діяла популярна тоді годинникова майстерня. А от вдалині, за Сінною, чиста галявина, ще без малих архітектурних форм у вигляді кіосків. Єдине, що там зі споруд тоді було, – це тир, який в кадр не потрапив. Він був виготовлений з фанери й картону, стояв там ближче до каштанів. Враховуючи, що неподалік знаходилася споруда ДТСААФ, певно цій організації він належав. У триповерховій будівлі на Сінній, 32-а можна розгледіти вікна і двері магазину «Криниця» від Полтавського пивзаводу. Окрім «фірмової» продукції тут було різноманіття соків на розлив, ситро, мінеральна вода. Ну і пиріжки з лівером, куди ж без них. Продавали солодкі тістечка, а влітку від магазину працював лоток з морозивом. Перед рейсом на район люди купували морозиво «Пломбір» у картонних коробочках вагою 300 грам по 58 копійок. Дуже смачне. А ті пасажири, які хотіли перекусити, заходили в дорожнє кафе біля автостанції. Там продавщиця обслуговувала швидко, щоб черга не затримувалася. Біля магазину ж «Криниця» певний час був захаращений «закапелок», туди складали ящики і різний непотріб, а потім на цьому місці встановили павільйончик з віконцем для прийому пляшок. Особливе велике скупчення людей тут спостерігалося після свят. А вже в часи Незалежності трохи прихопили заднього двору і зробили продуктовий магазин.
Автостанцію на Шевченка, 65-а збудувало Будівельне управління №2 облбудтресту. Відкриття її відбулося 14 квітня 1959 року. У замітці «Добро пожалувати» газета «Зоря Полтавщини» про цю подію писала: «Просторий вестибюль. Ліворуч – три віконця. Це каси. Є тут каса попереднього продажу квитків і довідкове бюро, буфет і камера схову ручного багажу. На другому поверсі – зал для пасажирів. Тут все зроблено для того, щоб їм було зручно. Якщо ви приїхали у відрядження до обласного центру у нічний час – для вас кімната відпочинку. Матері з дітьми мають теж окрему кімнату. Для шоферів і кондукторів транзитних автобусів також є кімнати відпочинку. До послуг пасажирів – і медичний пункт, і перукарня. Незабаром почнуть функціонувати книжковий і аптечний кіоски. Приміщення нової автостанції радіофіковане й телефонізоване. Від нового приміщення автобусної станції йдуть транзитні, міжміські автобуси й вантажні таксі».
У телефонних довідниках автобусна станція на Шевченка, 65-а до 1970 року значилася, як міжміського сполучення, потім стала Автостанція №2 внутрішньообласних сполучень. Автостанція №1 міжобласних сполучень діяла на площі перед залізничною станцією Полтава-Київська, з 1978 року за адресою вулиця 23 вересня, 2, а з 1987 року і нині на Великотирнівській, 7.
Поруч з обласним воєнкоматом за адресою вулиця Сінна, 7 знаходиться чотирьохповерхова будівля обласної організації ТСОУ (раніше ДТСААФ). У путівнику «Полтава. Книга для туристів» 1989 року видання розповідається про підрозділи, розташовані тут: «Атошкола ДТСААФ створена в 1946 році. Готує водіїв автомобілів та мотоциклістів. Із 1989 року заняття в школі ведуться за новою програмою. Тут добре оснащені учбові класи, з кожним роком збільшується кількість учбових автомобілів. Практичному водінню курсантів навчають досвідчені водії, серед яких шість кандидатів в майстри спорту СРСР по швидкісному маневруванню. Працює стрілецька секція, секція автокросу та мотокросу. Вихованці школи беруть участь в обласних республіканських та всесоюзних змаганнях. Добре знають курсантів і в приміському радгоспі імені Благоєва, де вони в порядку шефства заготовляють сіно, перевозять врожай. Автодром школи знаходиться на околиці Полтави, біла села Патлаївка поруч з річкою Ворсклою. На його територію одночасно можуть в’їхати 15-17 автомобілів. Радіотехнічна зразкова школа ДТСААФ створена в 1975 році на базі Полтавського радіоклубу, який діяв з 1946 року. Готує спеціалістів для народного господарства – радіотелефоністів, телемеханіків, стенографістів, секретарів-машиністок. Школа має навчальні класи, радіополігон, короткохвильову станцію, радіотелефонний клас. Популярністю користуються щорічні змагання «полювання на лисиць» та по радіобагатоборству. Обласна команда по радіозв’язку на коротких хвилях займала призові місця на міжнародних змаганнях у Болгарії та Швеції».
Ще одна знакова будівля на перехресті вулиць Шевченка та Сінної – приміщення Полтавської спеціальної загальноосвітньої школи №39 для дітей з затримкою психічного розвитку (вул. Сінна, 30/80). На фасаді будівлі у 1968 році – напередодні відзначення 50-річчя Збройних сил СРСР – була встановлена меморіальна дошка. На ній викарбувано: «Тут у перші дні Великої Вітчизняної війни знаходився призивний пункт військкомату, у якому формувались загони добровольців міста на боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками…». Цікава й історія самої школи. У 1903 році за рішенням міської управи була створена школа №6, яка переїхала в нинішнє приміщення у 1911 – 1912 роках. З 1912 по 1920 роки директором школи №6 працювала Єлизавета Григорович, яка була добрим другом і однодумцем визначного педагога Антона Макаренка. Вона пригадувала, як у 1914 році під час Першої світової війни в школі містився лазарет. З 1923 року школа називалась ФЗШ №16 (фабрично-заводська). У 1930-х роках на подвір’ї школи розміщувалися великий фруктовий сад і спортивний майданчик. Школа, директором якої з 1932 року працював Купріян Павленко, вважалась однією з кращих у місті. З перших днів війни у школі розмістився військкомат, тому учні ходили на навчання в школу №19 на вулиці Фрунзе. Коли до Полтави увійшли загарбники, відразу зайняли приміщення школи №16. Колишній учень школи Сергій Сапіго, був активним членом підпільно-молодіжної комсомольської групи, очолюваної Лялею Убийвовк. 23 вересня 1943 року Полтаву звільнили,і вже у жовтні школа запрацювала. У 1958 році навчальний заклад із семирічного став восьмирічним, у 1961-му тут відкрито картинну галерею. У ці роки колектив очолювали Катерина Щербак, після неї – Катерина Романенко. У 1990 році рішенням міської ради була створена неповна середня загальноосвітня спеціальна школа №39 для дітей із затримкою психічного розвитку.
Запитання до 165-го етапу вікторини «Знаю Полтаву»: яких років ця першотравнева демонстрація?
Наші реквізити: 36000 м. Полтава а/с 50, телефон 509-331, електронна пошта info_visnik@ukrpost.ua, сайт www.visnyk.poltava.ua
Фото з Державного архіву Полтавської області та сімейного архіву Олександра ЧЕРКУНА
