×

Володимир ШКУРУПІЙ: “Я і сам із того Всесвіту…”

Володимира Шкурупія (архієпископа Афанасія) добре знають не тільки в Полтаві, а й у всій країні. Він – письменник, член Національної спілки письменників України з 1988 року, видав дві книжки прози («Жива роса», 1987 р., «Осіння горішина», 1990 р.), засновник літературно-культурологічного альманаху «Великдень», засновник і редактор всеукраїнської духовної газети «Добродій», керуючий Харківсько Полтавською єпархією ПЦУ. Крім того, у 2010 році архієпископ Афанасій видав збірку проповідей періоду Великого посту «Візьми хрест свій». Нещодавно з друку вийшла його книга прози «Останній поріг», яка вмістила в собі оповідання й повісті з двох попередніх. Тож кореспондент «ПВ» зустрівся з Володимиром Шкурупієм, щоб більше дізнатися про його творче життя та подальші плани на літературній ниві.

– Як ви почали писати?

– У сьомому чи восьмому класі, скажімо, влітку розстеляв удвоє складену ковдру в садку під яблунею, лягав, розкривав товстий загальний зошит, здається, сторінок на 72, і на першій сторінці виводив назву твору й підписував «трилогія». Звичайно, на цьому все й закінчувалося, але твори на вільну тему писав на цілий зошит з описом і прямою мовою героїв. Це були свого роду власні роботи. У мій світогляд потужно увійшла творчість Гончара, Стельмаха, Косинки, Тютюнника, Гуцала. Перекладав для себе Чехова, Буніна, Успенського, переписував цілі шматки з творів Коцюбинського, Панаса Мирного, Архипа Тесленка, НечуяЛевицького, інших письменників. Влаштував таку собі своєрідну творчу лабораторію. Очевидно, це й привчило мене не тільки відчувати, але й цінувати слово. Коли був малий, мені мама читала казки. Згодом почав це робити самостійно. У шкільні роки читав за дві-три доби книжку, а потім відсипався в школі на уроках. Потім захопився фантастичними творами, у яких узагалі політ уяви був необмеженим. А тоді якось непомітно перейшов до літератури «серйозної», як було прийнято тоді говорити. Мама хоч і працювала свинаркою, але надзвичайно багато читала, передплачувала ту ж «Роман-газету», українські журнали, інші видання того часу, створила як для села чималу власну бібліотеку, у якій переважала класика. Тому можна сказати, що я виростав на класичній літературі. Приблизно років з десяти вже читав романи нарівні з мамою. І мріяв бути письменником! З роками це бажання тільки посилювалося.

– У більшості ваших творів розкривається трагічна доля героя або якийсь із ї ї епізодів, але закінчуються вони на оптимістичній ноті. Це так задумано?

– Моя тема – не стільки село, як людина на землі. Я ніколи не пишу, знаючи сюжет і завершення розповіді! Цього передбачити неможливо, тому пишу завжди так, як пишеться. Але треба мати відчуття правдивості. Тобто не можна приписувати певному герою рис і поведінки, йому непритаманних, бо тобі так хочеться. Інакше твору не буде. А взагалі, коли пишеш, то звершуєш акт творення нової реальності, навіть якщо вона подається в химерах. Письменник повинен правдиво зображувати життя, бути чесним не тільки перед читачем, а й перед героєм свого твору. Правдивим у події, мові, характері, узагалі в усьому його образі. Інакше фальш одразу ж відчує читач і відвернеться. А це програш автора. Якщо ж він почне ще й моралізувати, невмотивовано розмірковувати, то він перестане бути цікавим. Треба тонко відчувати слово. Навіть одне неправильно застосоване слово в контексті речення звучить як фальшива нота в музиці. Якщо ти маєш талант, то уособлюєш одну властивість – не можеш писати неправдиво, бо тоді перестаєш бути художником слова.

– Герої ваших творів – це сільські жителі кінця ХХ століття, люди цілісні, міцні характерами, які живуть у гармонії з самими собою, з ближніми, з природою, трудолюбиві, у них відчувається глибока народна культура. Усі вони різні й не схожі одне на одного. Село для вас – це як Всесвіт?

– Так я ж родом із того «Всесвіту»! Народився й прожив 50 років у селі, навіть 17 років працював колгоспним пасічником, а перед цим протягом п’яти років уздовж і впоперек безліч разів об’їхав усю Решетилівщину як кореспондент районного радіомовлення і скрізь зустрічався з хліборобами, бо в селі навіть учитель чи лікар за ментальністю теж хлібороб. Чи не кожен метр решетилівської землі тримає у своїй пам’яті мої сліди. А потім ще й фермерував, правда, не зовсім вдало… Але ті роки видалися надзвичайно цікавими. Тоді сільські люди були характерними. Кого не візьми, то бачиш перед собою образ – що лице, що мова, що манери! Більшість свого життя я прожив у самому серці України – у полтавському селі Шкурупіївці, нині це вже Решетилівка. То, мабуть, звідси й випливає і моя творчість, і моє ставлення до землі, до сільського жителя, а ще загострене відчуття значення для української нації глибин, з яких вийшла її культура. Основа нашої нації – хліборобська культурна цивілізація, саме вона породила і народ, і націю. Тому творці цієї культури, які вийшли із самих її глибин, іншими й не могли бути. Коли говорити про село, то воно, незважаючи на жахливі втрати в останні 25–30 років, ще залишається духовно-моральною категорією. Скажу жахливу річ, але правдиву: навіть більшовики не змогли здолати хліборобський дух українського селянина, а за роки незалежності українській владі чи зумисне, чи це руйнівний подих часу, але вдалося українське село підрубати під корінь і зламати культуру! І що буде далі, знає лише один Бог.

– Ви в літературі вже понад 30 років. Що змінилося в житті й творчості за цей час?

– Власне, не 30, тому що в літературу я увійшов «Живою росою» в 1987 році, друга моя книжка оповідань і повістей «Осіння горішина» вийшла в 1990 році. Після того написав лише кілька оповідань, був і поетичний спалах, а повернувся до художньої творчості лише навесні 2016 року, тоді написав оповідання «Серця вкраяла», яке надрукували минулого року в полтавському літературному часописі «Полтавська криниця». Такий собі дебют повернення в літературу! А вже цього року працюю над прозою постійно, наскільки дозволяє служіння й церковна діяльність.

– А в період, якщо можна так висловитися, творчого «міжсезоння», ви щось писали?

– Коли пов’язав своє життя з Церквою, прийняв чернецтво, а тим паче, коли став архієреєм, то перейшов лише на релігійну тематику – проповіді, щомісячна двадцятихвилинна передача на Полтавському обласному радіо «Лтава» протягом десяти років, а це тексти релігійного спрямування чи на різні суспільні теми з церковного погляду. Написано дуже багато. Вирішив, що людині церковній писати світську прозу негоже, тому що це, власне, белетристика. Іноді з силою доводилося себе стримувати, аби не взятися за чергове оповідання чи якусь іншу прозову річ. Тільки митець може зрозуміти, яка це мука – не писати, якщо воно проситься!

– Над чим нині працюєте?

– У 2016 році почав одне оповідання, але якось не зміг його закінчити, а це взявся дописати, а воно пишеться й пишеться. Схоже, що вийде психологічний роман, у якому молода людина ще з юнацьких років шукає сенс життя, переходячи від села до села, такий собі «странник» нашого часу, який не просить хліба чи грошей, а роботу. Він потрапляє в різні складні ситуації, іноді на межі життя й смерті, присутня й містика, і химери. Узагалі, річ дуже насичена і для мене певним чином незвична, бо моя стихія – мала проза. Але, дивлячись на європейський досвід, бачу, що велика проза, як не дивно, має більше сприйняття тамтешньою читацькою аудиторією. Гадаю, що ця моя велика річ, якщо Господь сподобить її дописати, зацікавить саме молодь, бо переважна її більшість перебуває у складних пошуках сенсу життя. І часто, не знайшовши відповіді, вдається до наркоманії, пияцтва, гультяйства і навіть самогубства. Твір позбавлений будь-якого моралізування, бо це моїй творчості непритаманне. Там, де починається моралізування, умирає твір. Моє завдання – дати відчуття вічності, яка повсюди. Сказав же Господь: підніми камінь, і Я там. Вічності, з якою кожен у свій час зустрінеться.

– Нині сучасна молодь рідко задумується над сенсом життя. Вона нині якась легковажна, безвідповідальна, мало читає та ще й у великому форматі. Це не та молодь, яка була 30 років тому. Як ви вважаєте?

– У мене інша думка! Я зустрічаю чимало 16-18-річних юнаків, які мислять такими категоріями, що ми не мислили про таке й у 30. Багато з них не може висловити, сформулювати те, що нуртує в душі і свідомості, але ж це не означає, що вони порожні. Молоді треба допомогти привести до порядку думки й уявлення про світ, про життя й власне місце в ньому. Але в сучасному контексті суспільних процесів. Чим відрізняється література другої половини ХХ століття від нинішньої? А тим, що вона давала людині опору в житті, була високоморальною, давала духовний і культурний розвиток, готувала до того, щоб людина ставала особистістю.

– У ваших творах багато сумного. Чому так?

– Певним чином у житті людини багато трагічного. Іноді трагікомічного, залежно від того, як поведеться людина серед інших людей. Але в будьякому випадку світлого й доброго в долі кожного більше, аніж темного й трагічного. А що стосується моїх творів, то так складається життя героїв, і хай хтось скаже, що там є хоч якась фальш. Мене цікавить душа людини, її порухи, що з нею відбувається, моя душа зливається з її душею, стає з нею начебто одним цілим. І хоч я й люблю своїх героїв, живу їхніми долями, але знаю одне: духовно повноцінно жити вона може, лише пройшовши випробування, очищення душі стражданням. Без страждання не можна оцінити щастя.

– А як, власне, пишете?

– Це незбагненний процес. Його можна порівняти з вагітністю жінки – вона ще не знає, хто там усередині неї, яким дитя з’явиться на світ, тим паче, яким буде в нього характер і доля взагалі. Але вона його виношує, а коли настануть пологи, на світ з’явиться нова людина. Ось так і в письменстві – відчуєш, виносиш, сядеш писати, але ще не знаєш, що народиш, що вийде з-під твого пера. Для мене писання – це велике таїнство, навіть більше – як спалах любові, яка ніколи не буває неправдивою. А взагалі письменство – це важкий труд, який приходить раптово й не запитує, чи є тобі коли працювати, чи немає. Коли примушую себе писати, то з цієї затії нічого не виходить.

– Ви майстер малої прози. Вам це до вподоби?

– Оповідання – це як спалах любові. Це мить, яку треба вловити і занотувати, але так занотувати, щоб кожен звук природно вплітався в загальну канву й не був фальшивим. Слово треба відчувати! Якщо прозаїк не відчуває слова, то його твір мертвий. Треба смакувати кожним словом, воно повинне дзвеніти, як прозорий кришталь, видаючи чистий і неповторний звук. І водночас не можна бути багатослівним. Знаєте, це як вдихнути повітря й видихнути. Мені, щоб написати слово, треба спочатку відчути його мелодику – чи вплітається його звучання в загальну музику речення. Власне, твір – це мелодія. До слова треба ставитися відповідально. Мене Господь веде творчим річищем, як і взагалі по життю. Він вводить у потік, і ти пливеш у ньому й пишеш. А вийшов із потоку – і писання припинилося. А в тому потоці треба виловлювати саме ту рибу, яка тобі до вподоби, тобто ті слова, з яких витчеш твір. Творчий процес настільки незбагненний, що пояснити його повністю неможливо. Правда, образно його можна зіставити з вишиванням чи гаптуванням – стібочок до стібочка, хрестичок до хрестичка днями й ночами – і з’являється витвір духу – сорочка чи рушник. Знаю одне: якщо читач над твоїм твором не схвилювався, не задумався, не заплакав, то праця твоя марна. Те, що виникло в серці читача, і стає наслідком твоєї праці.

– Творчість кого з письменників стала для вас прикладом? Хто був вашим учителем у літературі?

– Прикладів не знаю, але читав і часто повертався знову до творів Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Архипа Тесленка, а ближче до нашого часу, то це неперевершені Григір Тютюнник, Євген Гуцало, а з зарубіжних – Чингіз Айтматов, Валентин Распутін, Віктор Астаф’єв, Володимир Крупін, Габріель Маркес, Альбер Камю… Роман «Самотній вовк» Германа Гессе справив велике враження. Та багато хто, тому що творчість кожного письменника дає тобі якусь поживу для роздумів, але щоб хтось на мене впливав, то такого не можу сказати. Хоча так буває, що в якомусь творі натрапиш на думку, яка чимось тебе вразить, і вже розвиваєш її у власне оповідання. Але в моїх творах ви навряд чи знайдете чиїсь сліди, адже в будьякому випадку ти твориш власне.

Ви пишете кожен день?

– Коли вдома, то так, а коли в дорозі, то там не до творчої роботи в тому розумінні, що приходить образ, малюється картина, а ти не можеш у цей час писати. І воно полетіло собі, як птиця, далі. А те, що будеш потім згадувати, то вже не те. Це все одно, що спочатку цукерку лизнути, а згодом згадувати, яка вона смачна. Через це не можу писати десь, а лише вдома. Тому що це, як я вже говорив, нелегкий процес, який вимагає спокою, тиші, налаштування і безперервної роботи день і ніч, бо, коли ти входиш у потік, уже не можеш із нього виходити, інакше потік попливе далі, а ти лишишся на березі. Є афоризм – двічі в одну й ту саму воду не вступають. Тому пишу періодично, тоді, коли під час роботи над оповіданням мене ніщо не відволікає, а коли й відволікає, то хіба що на кілька годин. Пишу, можна сказати, серцем, може, тому написано художніх творів не так багато. Бажання писати приходить саме собою, не запитуючи, чи є тобі коли сідати до письмового столу, чи немає. До речі, коли намагаєшся себе примусити писати, то з того нічого не виходить. Цим треба жити. По-іншому ніяк! Моя душа розкривається у моїх творах.

Ви не працювали в царині прози 15 років, то нині, коли зайнялися активною творчою роботою, чи не постає перед вами проблема вибору між церковною і літературною діяльністю?

– Ніщо на місці не стоїть – усе рухається і змінюється. І ми теж. Але писати треба так, щоб читач поринав у написаний тобою твір, жив у ньому, щоб він потрясав його душу так, як спільна молитва Павла й Сили у в’язниці викликала землетрус, і замки з дверей поспадали, а самі вони відчинилися. Щоб ось так і душа читача розкрилася, вирвалася на волю із тенет байдужості й душевної зашкарублості. Твір повинен зачіпати читача, як кажуть, за живе. Тоді це справжня література! Узагалі письменницька творчість – це важка праця, навіть каторжна. До неї не можна ставитися легковажно.