×

Виборювали незалежність від росії сто років тому: про українських воїнів з Полтавщини

Сьогодні Україна бореться за звільнення від російських окупантів. Воїни сучасних ЗСУ цей нелегкий шлях пройдуть до кінця й завершать розпочате сто років тому. Столітня війна за незалежність розпочалася після III Універсалу Української Центральної Ради (УЦР), яким було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). У грудні 1917 року Рада комісарів більшовицької Росії передала УЦР вимоги допомагати більшовикам. УЦР за підписом Симона Петлюри відхилила Ультиматум Лєніна — Троцького. У січні 1918 року червоногвардійці оголосили війну УНР і загарбали значну частину її території. Держава проіснувала 3 роки. Це був час безперервної боротьби за її збереження. Через окупацію  уряд УНР діяв на еміграції (в екзилі). Ідея УНР перемогла 24 серпня та 1 грудня 1991 року. І вже через кілька місяців, у серпні 1992 року, Державний центр УНР у екзилі прийняв рішення про розпуск, а всі документи та знаки державної влади УНР було передано обраному Президенту Кравчуку. З нагоди Дня незалежності сьогодні розповідаємо про славних уродженців Полтавщини, борців за незалежність у лавах Армії УНР проти білої і червоної росії. Пам’ять про них цьогоріч відзначається з ініціативи Інституту нацпамяті та згідно з Постановою ВР на державному рівні.

Генерал-хорунжий Володимир Янченко

11 квітня ц.р. минуло 140 років із дня народження Володимира Янченка  генерал-хорунжого Армії УНР.

Володимир Ананійович Янченко, уродженець с. Василівка (тепер Коломацька сільська рада Полтавського району), походив з родини спадкового почесного громадянина. Закінчив Полтавське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1903), з якого вийшов підпоручиком до 201-го піхотного резервного Лебединського батальйону, згодом служив у 129-му піхотному Бессарабському полку (Київ). У роки Першої світової війни командував ротою, батальйоном, останнє звання – полковник. З 01.03.1917 р. — командир 277-го піхотного Переяславського полку.

Одним із перших  офіцерів підтримав Українську Центральну Раду. З грудня 1917 – командир 3-го Українського запасного полку у Чернігові, згодом був демобілізований. Військовий писар Чернігівського Коша Українського Козацтва (1918), помічник отамана Коша. З 16.12.1918 р. — губернський комендант на Чернігівщині, за сумісництвом — начальник 5-го Чернігівського корпусу військ Армії УНР у період Директорії.

У 1918 році служив у складі Другої кінної дивізії Армії УНР на Волині. З травня 1919 – начальник 17-ї дієвої дивізії Північної групи Дієвої армії УНР. командир 3-го пішого Подільського полку (переформованого з 17-ї дієвої дивізії) 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. З 04.06.1919 р. — начальник 4-ї Холмськоі (згодом — Сірожупанної) дивізії Дієвої армії УНР. Брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР. З 1920 – генерал-хорунжий. Лицар Залізного Хреста. Керував 4-ю Київською дивізією Армії УНР (в.о. начальника, другий помічник командира). 22.10.1921 р. вибув з табору в Олександрові Куявськім (Польща) для участі у Другому Зимовому поході Армії УНР, начальник Київської повстанчої дивізії в ході цієї операції. З 01.11.1921 р. — генерал-хорунжий. Після невдачі Зимового походу у листопаді 1921 повернувся до Польщі, перебував у таборі для військовополонених, прийняв посаду начальника 4-ї Київської дивізії Армії УНР. У 1920-х мешкав на еміграції у Польщі, до 1934 року перебував на генеральському обліку екзильного уряду УНР. Подальша доля невідома.

Підполковник Дмитро Білогуб

Цьогоріч виповнюється 130 років від дня народження Дмитра Климовича Білогуба (псевдо – «Вернигора», «Хорольський»), українського військового діяча.

Народився майбутній підполковник Армії УНР 1892 року в м. Хорол Полтавської губернії. У березні 1918 р. вступив до Запорозького кінного полку ім. Костя Гордієнка Армії УНР, у складі якого брав участі у боях проти більшовиків у 1918-1919 pp. З червня 1920 р. — помічник командира 1-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР. З квітня 1921 р. – командир 5-го кінного полку ім. Костя Гордієнка Окремої кінної дивізії Армії УНР. Активіст українського ветеранського руху у міжвоєнній Польщі, у 1940 р. у Варшаві очолював Легіон колишніх  старшин Армії УНР.

Полковник Борис Бракер

14 березня виповнилося 150 років від дня народження Бориса Олександровича Бракера – полковника Армії Української Народної Республіки.

 Народився у с. Педашка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії  (нині Ланнівська сільська рада Полтавського району). Обрав фах військовика: закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 1-ше Павлов­ське військове училище (1891).

У  грудні 1917 р. – штаб-старшина для доручень при товариші військового міністра Української Центральної Ради – першого українського передпарламенту. Протягом 1918-го – начальник 2-го відділу пен­сійної управи Військового міністерства УНР, помічник начальника пенсійного управління Головного штабу Української Держави. У травні 1919 р. був призначений до головного інтендантського управління Військового міністерства УНР. Згодом – штаб-старшина для доручень головного інтендантського управління Військового міністерства УНР. 3 19 березня 1920 року – начальник нагородно-пенсійного управ­ління головної мобілізаційно-персональної упра­ви Військового міністерства УНР.

Помер 30 грудня 1926 р. та похований у Ченстохові (Польща).

Підполковник Михайло Деркач

У червні виповнилося 140 років від дня народження Михайла Олексійовича Деркача – адміністративного підполковника Армії УНР.

Народився військовий та громадський діяч в м. Лубни на Полтавщині 1882 року. У 1918 р. служив в Окремій Запорозькій дивізії Армії УНР та Армії Української Держави. У 1920 р. – урядовець та історіограф 3-ї Залізної дивізії. У 1921-1923 pp. був видавцем таборової газети «Залізний Стрілець» та літературного журналу «Веселка». У 1924-1944 pp. перебував на еміграції у Польщі, у м. Катовіце, займався активною громадською діяльністю. З 1950 р. мешкав на еміграції у США. Помер 5 вересня 1963 року у м. Лос-Анджелесі, похований на цвинтарі м. Голлівуд.

Хорунжий Микола Букшований

22 березня виповнилося 130 років від дня народження Миколи Федоровича Букшованого, військового і громадського діяча, журналіста, лікаря.

Народився він 1892 року в с. Бесідівка Роменського повіту Полтавської губернії (тепер Сумської області) в сім’ї священника Федора Тимофійовича та Марії Петрівни Янівської. Закінчив духовну школу за 1-м розрядом (м. Ромни, 1907) та 4 класи Полтавської духовної семінарії, з якої його посіпаки російського царату за українофільські погляди вигнали з «вовчим білетом».

Підтримав Українську революцію, долучившися до Армії УНР: хорунжий 4-ї сотні 4-го полку Сірої дивізії (1918), ад’ютант начальника штабу Сірої дивізії, голова інформбюро Сірої дивізії (11.1918-16.05.1919), організатор інформаційно-реєстраційного бюро Армії УНР. Після поразки УНР опинився на еміграції. Здобув медичну освіту в Карловому університеті (Прага, 1929). У 1930 p., вже вивчивши португальську мову, емігрував до Бразилії, працював лікарем (м. Порто-Алегрі, Валойс, Ерешінь). Помер 22 червня 1944 року. У некролозі писали: «Товариський, щиросердечний, гуманний, веселий і скромний д-р Букшований дуже скоро завоював собі симпатії. Передчасна смерть вразила ціле місто Ерешінь. Під час похорону місто припинило свою діяльність і вийшло проводжати свого лікаря на вічний спокій».

Полтавський офіс УІНП (за матеріалами книги доктора права, приват-доцента Українського Вільного Університету, члена Національної спілки краєзнавців України й Асоціації українських письменників Олександра Панченка «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія»)