×

Життя в окупованій Полтаві: спогади сучасника

Війна з Німеччиною розпочалася несподівано. Можу сказати словами вірша, який ми вивчали в початкових класах:

Утром рано, на рассвете,
Когда мирно спали дети,
Гитлер дал войскам приказ,
Чтобы всех людей советских
Превратить в рабов немецких,
Это значит – нас.

Але не так сталося, як гадалося. Ця кровопролитна війна йшла довгих чотири роки. 18 вересня 1941 року німці зайняли Полтаву, окупація тривала два роки і п’ять днів. На той час ми з мамою жили у двокімнатній квартирі. В одній кімнаті – ми, а в другій – похилого віку жінка, у минулому власниця жіночої гімназії Полтави Олександра Петрівна Вахніна. Гімназію так і називали: гімназія Вахніної. Мама доглядала її до смерті і поховала на міському кладовищі у 1943 році. Нам дісталося багато книг з особистої бібліотеки Вахніної, кілька сімейних альбомів її випускників. На жаль, усі книги й альбоми згоріли, коли у 1957 році від удару кульової блискавки горіла наша хата в селі Кротенки (нині Сем’янівка). Одного разу, під час окупації німцями Полтави, до нас за-йшов німецький офіцер: він шукав Олександру Вахніну. Мама показала на її кімнату. Тоді вони довго розмовляли, це був її знайомий по гімназії. Після його візиту Вахніній було призначено пайок. Мама ходила в призначене місце й отримувала різні продукти для Олександри Петрівни. Полтавський краєзнавець Тарасов подарував мені зі свого архіву фотографію випускного класу гімназії Вахніної 1917 року. Цій фотографії вже понад сто років, але якщо придивитися до випускниць сьомого класу, а їм по 15–16 років, то здається, що сто років тому дівчата були значно дорослішими, ніж наші сучасні. В усіх майже однакові охайні зачіски, учнівська форма. У самому слові «гімназія» вжито літери й українські, і російські. Крім того, що Олександра Вахніна була власницею гімназії, вона викладала там історію і географію. Цього вона навчала і мене, коли мама йшла на роботу, а мене залишала з Олександрою Петрівною.

Наша квартира розташовувалася у зручному місці, майже в центрі Полтави, тож німецьке командування вирішило виселити частину мешканців зі своїх жител, щоб поселити німецьких офіцерів. Одного разу до нас у квартиру прийшли двоє німців із комендатури, щоб виселити нас, але подивилися критичним поглядом на штукатурку, що відлущилась від стелі, де виднілась дранка, залишили нас і пішли далі. Від постійних бомбардувань падала не тільки штукатурка, а й стіни. З тих далеких часів мені запам’яталися гул та виття бомб. Під час повітряної тривоги ми ховалися у міцному цегляному погребі, який нам слугував бомбосховищем. Якось, відбомбивши ворожі об’єкти міста, командир бомбардувальників пролітав над своїм рідним селом Чернечий Яр і йому так схотілося приземлити там літак. Це був Герой Радянського Союзу (звання одержав у 1943 році), наш земляк Іван Даценко. Після війни він якимось невідомим чином опинився в Канаді і став там вождем племені ірокезів. Про нього написано кілька книг, знято кінофільм, його іменем названа одна з вулиць Полтави.

Режим німецької окупації був дуже жорстокий, понад 20 тисяч молоді вивезли до Німеччини на каторжні роботи. Містом прокочувалися облави, десять тисяч євреїв і циганів розстріляли, за непослух і порушення режиму стратили 15 тисяч мирних жителів, позбавили життя понад десять тисяч військовополонених. А одного разу, коли ми з мамою прибирали подвір’я біля свого будинку, нас застав німецький патруль, що проводив облави. Один солдат помітив мою маму і зі словами «юде» почав тягнути її до машини, що стояла на вулиці. Я, шестирічний хлопчик, схопився за мамину спідницю і почав плакати, не відпускаючи її. У цей час підійшла сусідка Тетяна Кійко і почала умовляти німця, пояснила, що мама українка, а не єврейка. Але він пригрозив: «Я й тебе заберу». Тут сусідка навела вагомий аргумент, що її доньки служать у німецькій комендатурі перекладачами. Лише тоді він відпустив маму і пішов до машини. Там у будці вже тулилося кілька чоловік. У подальшому ми поводились обережніше – так вільно не ходили двором і містом. До речі, моя мама за походженням молдаванка, чорнява, тому, мабуть, і схожа на єврейку.

У зв’язку з тим що в Полтаві діяли підпільні групи патріотів, у місті постійно оголошували комендантську годину в темну пору доби, а вільно пересуватися можна було тільки вдень. У нічні години потрібна була перепустка, бо патруль міг затримати або стріляти без попереджень.

Ми, хлопчаки шести-десяти років, бігали вдень вулицями і видивлялись німецького офіцера в парадній формі, щоб попросити у нього цукерку. Звертались «гер, бітте, бом-бом» («Пане, будь ласка, цукерку»). У більшості випадків такий офіцер виймав з кишені коробочку, подібну до пачки цигарок, і давав нам по цукерці. Ми дякували німцеві «данке шьон» та й бігли далі.

Нашою вулицею Пушкіна часто вели полонених на розбирання завалів після бомбардувань. Жінка із сусіднього будинку давала нам різні продукти, і ми бігли вздовж колони і передавали їх полоненим. Конвоїр якось помітив це, підійшов до жінки і хотів її забрати, але вона сказала: «Я дружина поліцая». Тоді він залишив її у спокої, а нас відігнав від колони.

Незважаючи на терор і розстріли, голоду в Полтаві не було. Усі працездатні повинні були працювати, а непрацездатні отримували пайок.

У роки окупації Полтави розрахунки на базарі й між людьми здійснювались німецькими окупаційними марками чи радянськими рублями.
Тоді моя мама працювала в німецькій управі з мобілізації молоді, яка розміщувалась у будівлі сучасного політехнічного коледжу. Працювала в господарській бригаді з обслуговування будівель управи. За роботу щотижня давали хліб, крупи.

Полтава часів окупації. 1941–1943 роки.

Варто згадати, що під час війни в Полтаві бував Гітлер, а ось де і коли, установили наші краєзнавці Бабенко і Ревегук. З їхніх досліджень випливає, що Гітлер був у Полтаві три рази, наприклад, на нараді генералів штабів армій «Південь» 2 червня 1942 року. Групою цих армій командував генерал Федор фон Бок. Є відомості, що Гітлер зупинявся в будинку на вулиці Європейській, 3, це колишній будинок секретарів обкомів, а нині дитячий садок №4. Існує кінохроніка, де Гітлер виступає перед німецькими солдатами у дворі педінституту. Крім того, чув від полтавців чимало розповідей та вигадок, де тільки не бував Гітлер.
Із розмов того часу пам’ятаю, що містом були розклеєні листівки на парканах і стовбурах дерев із закликом саботувати відправку молоді до Німеччини з підписом «Нескорена полтавчанка». Листівки були віддруковані. Ми з мамою під час окупації жили в будинку №48 на вулиці Пушкіна, а поряд, у будинку, №50, жила багатодітна сім я Сапігів. Саме там жив підпільний керівник організації «Нескорена полтавчанка» Сергій Сапіго, тоді про це ніхто не знав. З двома хлопчиками із сім’ї Сапігів я гуляв вулицями Полтави. Та тільки через 20 років по закінченні війни стало відомо про підпільну групу, якою керував офіцер Радянської армії Сергій Сапіго, тепер на тому будинку встановлена меморіальна дошка.

Під час окупації німці дозволили розпочати навчання у школах дітям з першого по четвертий класи. Моя колега Таміла Григорівна Вольнова згадувала, що під час війни у 1943 році вона закінчила перший клас. Школа розташовувалась у приміщенні колишньої синагоги на вулиці Небесної сотні, на місці сучасного Будинку побуту. Було два класи першокласників по 25 дітей. Викладали читання, письмо, арифметику і Закон божий, який вів окремо священик. Навчали українською мовою.

Мій товариш Іван Афанасійович Філь згадував, що під час війни закінчив два класи. Дуже грамотні українці німцям були непотрібні, тому більш, ніж чотири класи, у ті часи ніхто не закінчував.

Після розгрому німецьких загарбників на Курській дузі Гітлер дав вказівку військам відступити до Дніпра і на правому березі річки зробити неприступний рубіж, де й зупинити радянські війська. Німецькі вояки перед відступом з Полтави три дні палили навколишні села і саме місто, зокрема центральну частину. Полтаву визволяли на кількох основних напрямках з півночі і сходу. У ніч на 23 вересня почалося форсування Ворскли в трьох місцях. Перша переправа біля села Кротенки (тепер Сем’янівка), далі Дублянщина і Нижні Млини. Рано-вранці 23 вересня радянські війська увійшли в Полтаву. На той час у місті німців уже не було, вони відступили до Дніпра, у сторону Кременчука.

О п’ятій годині ранку радянські війська увійшли в Полтаву, а о 14.00 у Корпусному парку перший секретар обкому компартії Марков біля пам’ятника провів мітинг з жителями міста. Зібралось багато людей, мова йшла про розбудову Полтави. Заводи, фабрики, навчальні заклади – усе було зруйноване, роботи очікувалося багато.

Про відбудову обласного центру я можу розповідати не тільки як сучасник подій, а і як активний учасник. З 1955 року моя доля пов’язана з будівництвом, в основному в Полтаві.