29 серпня п’ять років тому російська регулярна армія розстріляла колону українських військовиків, які виходили з оточення в Іловайську так званим «зеленим коридором»… Іловайська трагедія досі вважається одним із найкривавіших протистоянь російсько-української війни. Стрілець-санітар штурмової роти батальйону «Донбас» Антон Цедік (позивний «Еней») їхав у кузові машини КрАЗ у складі автоколони дорогою між селами Многопілля й Червоносільське. Загинув від кулеметної черги разом із товаришами з позивними «Броня» та «Браво». 3 вересня тіло «Енея» разом із тілами 96 інших загиблих привезли з Іловайського котла до дніпропетровського моргу. Був упізнаний родичами та похований 8 вересня 2014 року.
З книгою у вільний час: у школі, університеті, на Майдані
Антон Цедік народився у Полтаві 31 липня 1987 року. Спочатку сім’я жила в мікрорайоні Алмазний, а згодом переїхала на Леваду, де Антон пішов навчатися у школу №17. Про дитинство та юність героя розповіла мама Ольга Миколаївна: «Антон змалечку ріс принциповим і цілеспрямованим, мав завжди власну думку. Любив батьків і молодшу сестру Катю, поважав учителів, був відданий друзям. Якось на Леваду приїхали його товариші, ще знайомі з Алмазного. Коли хлопці поверталися додому, до них підійшли місцеві й стали вимагати гроші. Антон відштовхнув хуліганів і крикнув друзям: «Біжіть, я їх затримаю!». У сина були різні захоплення: недовго займався бальними танцями, потім відвідував секцію тхеквондо, боксу. Батько в нас також боксер, але головне, що він перейняв від нього, – любов до книг. Мій чоловік розказував, що в дитинстві читав до пізньої ночі й засинав із книгою. Мати його за це сварила, то він нишком читав під ковдрою з ліхтариком. Те ж можна сказати й про Антона. У нас чимало фото в сімейному альбомі, де він із книгою. Змалечку читав про тварин, пізніше захопився історією, особливо середніх віків, скандинавською міфологією. Він завжди у вільний час читав: у школі, в університеті, на Майдані, навіть коли сім’єю їхали в подорож, а він дуже любив подорожувати, знаходив для книги хвилинку. Музичні його вподобання – це Висоцький, Тальков, Цой, слухав класичну музику Баха, Моцарта, Ліста, Вівальді, українські народні та патріотичні пісні. З сучасної музики – «Океан Ельзи», «Тартак», «Тінь сонця». Він не мав шкідливих звичок, слідкував за здоров’ям, був вегетаріанцем. У майбутньому хотів стати політологом».
У пошуках своєї справи
Після сьомого класу Антон вступив до Полтавського ліцею №1 у групу із поглибленим вивченням іноземних мов. Закінчив історичний факультет Київського національного університету ім.Тараса Шевченка та факультет мiжнародної економiки i менеджменту Київського національного економічного університету ім.Вадима Гетьмана. Свідомо пішов до військкомату, аби стати на строкову службу, паралельно навчаючись у двох вишах. В армії прагнув здобути військові навички, адже в той час уже для себе визначив свій життєвий шлях як воїна. Антон відслужив строкову службу. Присягу склав у Золочеві Львівської області (в/ч 3007). Далі – військова строкова служба на посаді заступника командира взводу у званні молодшого сержанта в Ірпені Київської області (в/ч 3027).
Про Антона Цедіка згадує київський друг Максим Горбонос: «Антон мав широке коло знайомих і любив спілкуватися з людьми, які мають протилежні точки зору. Так він мав змогу протестувати свій світогляд на міцність та правдивість. Не сидів на місці й не втримувався надовго в якійсь одній сфері діяльності. Працював у парку «Київська Русь», торговельній компанії, фінансовій корпорації, столярній майстерні тощо. Шукав свою справу, яка відповідала б його покликанню. Не любив людей, які прагнули «виїхати», використовуючи інших, тому вступав у суперечки, відстоюючи справедливість. Антон постійно чимось захоплювався, дуже любив народні ремесла. Його дивувала майстерність ковалів, різьбярів та гончарів, хотів навчитися виготовляти самобутні речі власними руками».
На Майдані зі щитом і мечем
До початку Революції гідності Антон працював у рідній Полтаві, на той час був членом Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Спочатку на Майдан їздив по вихідних, потім узяв на роботі безстрокову відпустку і з головою поринув у боротьбу зі злочинною владою.
Як розповів свободівець Юрко Сухинюк, його називали полтавським сотником: «Майданівці пам’ятають Антона з червоним лицарським щитом та дерев’яним мечем, які йому подарував шкільний товариш Богдан Гриценко – реконструктор історичних битв. Узимку охороняв Жовтневий палац, де розташовувався один зі штабів спротиву. Чергував на барикадах біля Полтавської обласної ради, входив до штурмової групи протестувальників. Коли в облраді вирішили провести вечір Шевченка, Антон читав «Тарасову ніч».
Повернувшись до Києва, 18 лютого цілу ніч разом із побратимами-свободівцями відбивав атаки спецпризначенців та Внутрішніх військ під стелою Незалежності, брав участь у боях 19–21 лютого. Входив у першу сотню «Святослава», потім ще місяць був комендантом п’ятого поверху в будівлі КМДА».
– У березні 2014 року Антон поїхав до Луцька у справах, зайшов у вегетаріанське кафе, де й познайомився з Олесею, – розповідає мама Ольга Цедік. – На весілля своєї сестри Каті у квітні приїздив уже з Олесею, вони виглядали такими закоханими. Сказав: «Мамо, це моя доля, вона чимось схожа на тебе».
Постійно відволікався на телефонні дзвінки, щоб бути у курсі, як там його побратими в Києві. Коли почалися кримські події, Антон хотів туди їхати партизанити, готувався. Я навіть не зупиняла, бо все одно зробить по-своєму, а батько вів бесіди. На що Антон сказав: «А хто ж боронитиме країну, диванна дивізія?». Він не всидів би дома.
Автоколону розстрілювали з усього можливого озброєння
У травні Антон Цедік потрапив у добровольчий батальйон «Дніпро-1». Проте пробув у ньому недовго і повернувся до навчального центру в Нових Петрівцях. Там 16 червня був зарахований у батальйон «Донбас» і до початку липня проходив бойовий вишкіл перед відправленням на Схід.
Батько до сина приїздив частіше, мама приїхала, коли відбувалися останні стрільби перед відправленням у зону бойових дій.
– Приїхали з бабусею, привезли провізію, Антон нашвидку поїв, поспілкувалися недовго, пообіцяв, що все буде добре, – розповіла Ольга Миколаївна. – Згадав, що забув віддати мені довідку, повернувся розчервонілий, бо біг у спеку в спорядженні. Ми обійнялися на прощання, а футболка під куцим бронежилетом була мокра від поту. Сказала, що придбаю йому кращий. Знайшла «бундесверівський» бронежилет, купили, потім через волонтерів відправили в Артемівськ. А з тією передачею все, що він просив по списку, – медикаменти різні, бінокль, нарукавники, захисні окуляри тощо.
Батальйон «Донбас» відправили до Артемівська. Потім були бої за визволення Лисичанська, Попасної. Про переміщення частини батьки дізнавалася або з новин, або зі скупих розмов телефоном. Чекали сина додому у відпустку, обіцяв, що обов’язково приїде на день народження батька 23 серпня. Проте, коли частина бійців «Донбасу» в Іловайську потрапила в оточення разом із іншими українськими вояками, викликався їхати визволяти своїх товаришів.
Згадує побратим Богдан Кириченко («Гоша»): «З «Енеєм» близько познайомився вже в Іловайську, коли він приїхав до нас другою колоною. Тоді ми вже були майже в оточенні. До цього я його побачив у батальйоні, коли охороняли артилерію в Попасній, але особисто не спілкувався. Незважаючи на те що нас постійно накривали артобстрілами, до «зеленого коридору» ми йшли без втрат. Останні кілька днів я стояв з Антоном поруч в окопі на посту, але поспілкуватися майже не вдалося, бо була потрібна повна тиша. Запам’ятав його як великого добряка, який навіть не їв м’яса, щоб не шкодити живому. Він цитував поему «Енеїда», віршами Шевченка розписав холодильник, який стояв у дворі. Не пам’ятаю, щоб матюкався, був вихованою, освіченою й інтелігентною людиною. Коли нам дали команду пробиратися «зеленим коридором», здогадувалися, що без боїв і розстрілу нічого не відбудеться, адже ворог підступний і йому не можна вірити в жодному разі. Уночі в спортзалі школи ми збиралися до від’їзду, підготували та поділили боєкомплект. На світанку 29 серпня наша колона формувалася для виходу, а оскільки багато техніки згоріло, нас 13 чоловік розкидали по двох машинах роти охорони. Антон потрапив у бортовий КрАЗ. Коли ми з’єдналися у Многопіллі із ЗСУ і під’їжджали до Червоносільського, нас почали «курити» міномети, тому довелося зістрибувати й знову заскакувати в машини на ходу. Не всі встигали, їх підбирали інші машини. При в’їзді в Червоносільське на дорозі нашу колону почали розстрілювати росіяни з підготовлених позицій із танків, ПТУРів, «Утьосів», ПКМів, САУ, мінометів, а також снайпери біля самих будинків. Коли перші машини горять, то утворюється пробка і йде суцільне знищення техніки, що зупинилася. Тому всі намагалися притискатися до будинків. У селі їх було приблизно сім, туди й заносили поранених, там же наші солдати добу тримали оборону в повному оточенні. Наш КрАЗ також зупинився впритул до сусідньої машини, тоді по ньому запрацював крупнокаліберний кулемет калібру 12,7. У кузові було кілька загиблих і кілька поранених у кабіні. Одним із загиблих був «Еней». Пізніше, коли я заскочив у КрАЗ по боєкомплект, побачив, що він лежав там зі спокійним виразом обличчя. Загинув миттєво, не страждаючи. Коли з напарником намагалися пробратися, щоб закрити Антону очі, по нас почав працювати танк. Оскільки йшов бій з багатьма пораненими, загиблими ніхто не займався. Намагалися хоча б пораненим допомогти. У КрАЗ потім щось влучило, і тіла погоріли, а тіло Антона випало на землю. Знаючи, що ми були в самому пеклі, «Еней» приїхав на допомогу… Схиляю голову перед такими героями».
Найжахливіші дні
– Вранці 28 серпня о пів на десяту востаннє говорила з Антоном по телефону. Казав, що оголосять «тишу» й зв’язку деякий час не буде, подзвонить сам, – згадує мама Ольга Цедік. – Прошепотіла у відповідь: «Бережи себе, синку, і нехай Бог тебе береже!». Після цього о пів на першу він ще телефонував Олесі. Надію, що Антон живий, зберігали до останнього. У програмі «Факти тижня» побачили сюжет про події в Іловайську, на останніх секундах побачили хлопця, схожого на Антона. Коли зв’язались із журналістами ICTV, ті пояснили, що на відео був інший хлопець, а бійців, які потрапили в кадр, на жаль, немає серед живих. Останній промінь надії блиснув, коли дочка Катя знайшла Антона Цедіка в списках полонених. Товариші сина, з якими він був на полтавському Майдані, поїхали в Донецьк. Але нас чекало гірке розчарування: у полоні справді перебував Антон Цедік, але інший – із Херсонщини. У батальйоні «Донбас» старшина Володимир Дериведмідь («Батя») розповів, що боєць із позивним «Сем» до того, як потрапив у полон, устиг повідомити, що бачив, як загинув Антон. Про це він уже нам розповідав особисто через рік після звільнення. 5 вересня нам зателефонували з Дніпра і запросили на впізнання. Поїхали туди сім’єю. Чоловік розповів про пережите в морзі – наче в пеклі побував. З усіх тіл лише три-чотири були більш-менш цілі, у тім числі й Антона, інші – рештки. Ідентифікували тіло сина за зліпком зубів, який знайшла в його столі, – він замовляв капу. З речей нам віддали жетон, посвідчення й обгорілий годинник.
Антон завжди зберігав спокій і мав таке ставлення до смерті: «Не важливо, де і коли, важливо, як і за що».
Антон Цедік похований 8 вересня 2014 року на Алеї Героїв центрального міського кладовища в Полтаві. На могилі героя слова зі стрілецької пісні: «За Україну, за її долю, за честь, за правду, за народ».
