Лариса Пілюгіна все своє життя пропрацювала викладачем композиції в Решетилівському художньому ліцеї. Лише кілька років, як пішла на заслужений відпочинок. Має звання «Відмінник освіти» та грамоти Міністерства освіти. Вона – член Національної спілки художників України та Спілки майстрів народного мистецтва. Її вишивка давно здобула визнання не тільки в нашій країні, а й за її межами. Майстриня – учасниця міжнародних, всеукраїнських та обласних виставок, конкурсів, фестивалів, ярмарків, лауреат обласної премії ім. І.П.Котляревського. Створила близько тисячі вишитих робіт. Багато з них перебувають у музеях Запоріжжя, Полтави, Києва, Опішні, Решетилівки. Разом зі своїми доньками Наталією та Ольгою бере активну участь у Всеукраїнській культурно-мистецькій суспільно-політичній акції «Рушник національної єдності». Майстриня – одна з ініціаторів та постійних учасників обласного свята народної творчості «Решетилівська весна». 16 жовтня Ларисі Пілюгіній виповниться 70 років. Тож напередодні такого поважного ювілею кореспондент «ПВ» зустрівся з майстринею та розпитав про її творчу долю, родину та задуми.
«Зростала у творчій атмосфері…»
Зустрічаємося з Ларисою Михайлівною в її ошатній квартирі. На стінах висять картини та величезний гобелен. На столі – вишивка…
«Якраз застали мене за роботою. Вишиваю собі сукню. Буде мені наряд на «Решетилівську весну». Кожного разу вдягаю на це свято щось особливе», – показує тканину пастельного червоного кольору з вишитими орнаментами.
– Родом я із промислового міста Мічурінська Тамбовської області. Зростала у творчій атмосфері. Мій тато Михайло Іванович, нині уже покійний, був художником-оформлювачем. Займався живописом, брав участь зі своїми картинами у виставках. А мама, 93-річна Галина Леонідівна, теж малювала. Вона – ветеран війни, нині проживає у Москві, – починає розповідь. – З такими обдарованими батьками неможливо було обрати іншу професію. Тож усі діти стали художниками. Першою вступила до Московського художньо-промислового училища ім. Калініна, далі – сестра Тетяна та брати Михайло і Володимир.
«Вирішила, що навчусь вишивати професійно…»
Лариса Пілюгіна в училищі невипадково обрала факультет «Художня вишивка та мереживне виробництво». Адже ще змалечку любов до вишивання вона перейняла від матері.
– У моді були роботи «по канві» та вишивка хрестиком. Їх з мамою практикувала вдома. Проте вирішила, що навчусь вишивати професійно та засвою більше технік, – згадує майстриня. – В училищі зустріла своє кохання – Євгена Івановича.
Він прийшов тоді якраз із армії й повернувся до навчання в наше училища. Такий собі був статний морячок. Дуже сподобалися одне одному. Згодом одружилися.
«Прикипіли до цього краю і серцем, і душею»
Після закінчення училища майстриню за розподілом направляють на роботу до Нових Санжар. Влаштувалася інженером-технологом на фабрику художніх виробів «Червоне проміння».
– Приїхала до селища вже вагітною. До пологів лишалося близько трьох тижнів.
Трохи попрацювала і поїхала додому народжувати. Узяла декретну відпустку. Рік жила в мами, поки чоловік довчився. Потім його направили на роботу до Решетилівки. І ми переїхали із донечкою Наталею за ним, – каже Лариса Михайлівна. – Відразу перевелася з Нових Санжар на роботу до Решетилівського місцевого художнього училища. Віддали доньку в ясла. І вже тут із чоловіком розпочали свою творчу та педагогічну діяльність на повну потужність. Прикипіли до цього краю і серцем, і душею. Не віриться, що з того часу минуло понад 45 років. Вивчила кілька поколінь решетилівських майстрів.
Серед моїх кращих учнів Надія Вакуленко, Алла Кісь, Олена Коршунова та інші.
«Люблю вишивати обрядові рушники»
Паралельно з педагогічною діяльністю Лариса Пілюгіна займалася вишивкою. Зі своїми художніми виробами побувала на різноманітних виставках, як в Україні, так і за її межами.
– Займалася дослідницькою роботою. Їздила в фонди та музеї замальовувати старовинні вишивки, орнаменти. Потім на основі народної творчості створювала власні. Ось і тепер вишиваю собі сукню за зразком сорочки, який піддивилася в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара». На власний розсуд змінюю візерунок квітів та їхній колір і саму будову орнаменту, – ділиться майстриня. – Загалом же люблю вишивати обрядові рушники в притаманних для Полтавщини кольорах – білим по білому та у червоних тонах. Вони стали моєю візиткою. А скільки вишила серветок, блуз, сорочок, скатертин. До тисячі виробів набереться! Серед клієнтів є прості люди, а є й відомі політики та громадські діячі. Також у мене замовляли на подарунок вишиванки для всіх президентів України. Ми колись із майстринею Надією Вакуленко навіть жартували: «Дивись, ось моя вишиванка на Вікторові Ющенку». А вона мені відповідала: «Ні, то моя…»… Але це все по-доброму. Радіємо, що саме до Решетилівки їдуть по вишивку ручної роботи.
«Онук продовжить нашу славетну династію художників…»
У родині Пілюгіних творчістю займаються всі. Чоловік Лариси Євген Пілюгін – художник, заслужений майстер народної творчості України з килимарства. Старша донька Наталія займається килимарством та робить народні іграшки: ляльки-мотанки. Крім того, вона – науковий співробітник Полтавського художнього музею та галереї мистецтв ім.М.Ярошенка.
А молодша донька також створює килими, має в Решетилівці свою власну майстерню. Наталя та Ольга – члени Національної спілки художників України та Спілки майстрів народного мистецтва.
– У нашому роду налічується 14 художників у кількох поколіннях. Мистецтво стало головною справою родини, де кожен митець має своє творче обличчя, – говорить Лариса Михайлівна. – Часто проводимо родинні виставки. Нещодавно така була в Полтавському літературно-меморіальному музеї І.П.Котляревського до Новорічних свят. На ній представили місто своїми гобеленами та вишитими рушниками. До цієї виставки вже долучився і 10-річний онук Павло. За його малюнками-ескізами донька Наталія виконала гобелен із котом та деревом життя. Тож плекаємо великі надії, що саме онук продовжить нашу славетну династію художників…
