Ця фраза облетіла колись усю Україну. Адже так назвав тоді свою публікацію про події навколо Дебальцевого шеф-редактор популярного сайту «Цензор. Нет» Юрій Бутусов. Він писав: «Із майором Денисом Лесняком ми познайомилися у «Фейсбуці», чоловік був одним із моїх джерел інформації щодо ситуації на фронті. Денис під час Дебальцевської операції служив у 128-ій, безпосередньо в «котлі». 9 лютого він, як і всі бійці в районі Дебальцевого, став свідком прольоту бойових літаків над оперативним районом. Чоловік дуже цікаво описав цей невідомий епізод війни, висловивши і свою думку про те, що стало причиною бойових невдач і як саме проходив прорив з оточення 18 лютого 2015 року. Цю статтю Денис прислав мені як чернетку, хотів почути мою думку, допрацювати. На жаль, часу в нього було мало: після Дебальцево він пішов на посаду начальника ППО 10-ї гірсько-штурмової бригади, а 16 серпня 2016 року загинув. І я вирішив опублікувати текст, який, без сумніву, є цінністю, документом епохи. Дякую тобі, Денисе, світла пам’ять…».
Грав на скрипці, хотів бути фармацевтом, а став військовим
Денис Лесняк народився в Полтаві і був дуже різносторонньою дитиною, тож його захоплення усіляко заохочували і батьки – Ігор Денисович, а особливо Валентина Леонідівна. У чотири роки він уже вмів читати, а невдовзі й захотів навчитися грати на скрипці.
– Ми вчилися з Денисом в одному класі Полтавської середньої школи №13, тому, можна сказати, знала його з дитинства, – згадує вдова Тетяна. – Справді, був змалку дуже різносторонньою особистістю. От і на скрипці чомусь закортіло грати, тож мама відвела його в музичну школу. Але трапилося так, що через кілька років Денис зламав руку, виникли якість складнощі і скрипку довелося залишити. А ще дуже любив техніку, цікавився медициною, тож потім виникло бажання бути фармацевтом. Але зрештою в старших класах Денис твердо вирішив стати військовим, як і його дядько (він і зараз викладає у військовому виші в Харкові), і брат, і дід… Денис почав серйозно до цього готуватися, передусім фізично: тренувався, у будь-яку пору року і за будь-якої погоди починав свій ранок зі стадіону. Зрештою в 1997 році вступив до Харківського військового університету (спеціальність «Комплексні системи зенітного озброєння»), який закінчив 2002 року.
За направленням Денис Лесняк потрапив служити до Ужгорода на посаду командира зенітно-ракетного взводу роти вогневої підтримки 128-ї гірсько-штурмової бригади. У 2014 році перші бійці з його бригади поїхали в АТО ще у квітні. Рвався і Денис, однак його притримали…
– Дениса залишили, бо він був не просто хорошим спеціалістом, а й умів працювати з молодими солдатами, міг пояснити всі тонкощі і специфіку роботи зі складною військовою технікою, тож його «приберегли», аби попрацював з новобранцями, – продовжує Тетяна Лесняк. – Але потім настала черга і Дениса та його солдатів. Місяць вони відпрацьовували бойові навички на полігоні, а тоді одразу під Дебальцево, де він і перебував аж до виводу бригади. Ми тоді жили в Мукачево, і Денис перед Новим роком приїздив у короткотермінову відпустку, але весь час переживав за своїх хлопців, постійно туди телефонував. І, звісно, у нього й думки не було, аби «відкосити». Хоча, чесно кажучи, були такі офіцери, які не повернулися потім назад… Я колись уже зачіпала цю тему, але пішло обурення, що такого, мовляв, не було. Ні, не всі повернулися. Були такі, що «пересиджували». Бо там кільце уже стискалося і ніхто не знав, чи не буде це другий Іловайськ? І скільки буде втрат. Війна – це таке явище, яке добряче перевіряє людей: хто є хто. Не всі готові бути солдатами, жертвувати собою заради інших. Усім страшно, але хтось уміє справитися зі своїм страхом, а хтось ні… От Денис умів. Тому був справжнім офіцером. І я говорю це не тому, що він мій чоловік. Це кажуть і його бойові побратими. Похорон я пам’ятаю погано, зате добре пам’ятаю, як приїздили бійці з його батареї, з якими воював у Дебальцевому, на річницю загибелі Дениса. Вони, до речі, приїздять щороку на могилу свого командира, і от від них я вже дізналася, яким був Денис на фронті. Адже він ні вдома, ні по телефону нічого про себе не розповідав. Говорив лише, що все добре…. Так, ніби був десь на курорті. Хлопці дуже поважали свого командира, кажуть, він один з небагатьох, хто завжди залишався в цьому пеклі з ними до кінця… Навіть коли починався обстріл, Денис неодмінно останнім заходив у бліндаж (хоча «заходив» – це не те слово при обстрілі), тобто чекав, доки всі будуть у безпеці. Він жив з ними, їв з ними, спав з ними… Особисто виводив і приводив своїх бійців на блокпости, хоча, я так розумію, не все це входило до його безпосередніх обов’язків.
Ось так і мають діяти справжні офіцери!
– Загалом він був дуже романтичним, і мені завжди важко було уявити його таким собі грізним командиром, – продовжує Тетяна. – Адже було таке враження, що він усе, пов’язане зі службою, на службі й залишав, а вдома ставав зовсім іншою людиною. Жодні свої проблеми додому «не приносив». Я колись його спитала: «Там страшно?!» Він відповів: «Звичайно. Не бояться лише дурні!» Однак перед солдатами, я впевнена, Денис ніколи цього не виказував. А в нього ж була батарея, у якій служило багато вже дорослих людей, старших від самого Дениса. Це були ті, хто на першій хвилі прийшов на фронт. І їхня оцінка варта багато чого. Навіть те, що вони приїздять до Полтави з різних куточків України, мене завжди дуже втішає. Їхній командир дивізіону на час виходу з Дебальцево був поранений, і Денис прийняв тоді командування на себе, а вів людей, орієнтуючись по зірках, адже свого часу він захоплювався й астрономією. І він тоді сказав: «Ось мені ці знання і знадобилися!». Він, до речі, дуже добре писав, талановито. Навіть мене, філолога, це дуже дивувало. І я сподівалася, що колись він напише про це цілу книгу…
«Виходили до своїх по зірках…»
Зі спогадів Дениса Лесняка:
«Так, ми подорослішали, змужніли, перестали боятися… Та й скільки можна терпіти! Потім згадав останні тижні на «галявині», конвої, блокпости і опорники, артобстріли, танк біля гаражів… Згадав, як останнього вечора поранило командира касетою «Урагану», як прийняв дивізіон, постановку завдань на вихід на КП, очі комбрига … Як виходили до своїх по зірках у прямому сенсі цього слова, поневіряючись від яру до засідки, від міномета до засідки і тягнучи за собою колону «коліс» тиловиків, що йдуть як отара овець за вівчаркою по Полярній зірці … Десант з розбитої машини, який підняв на борт своєї «Ластівки», і розбитий «Урал», але з ще працюючим дизелем… Потім гірше … Згадав Льоху Гуртова, до якого прийшов ще курсантом на стаж, і Ромку Чорнобая, який пройшов дві війни – вони поквапилися або ж не встигли лише на 20 хвилин до «закриття» Логвинова і потрапили в засідку … Згадав Олежика Коваля, який не дотяг 3 метри до бліндажа і одного дня до виходу, і який вдруге загинув у конвої з 200-ми в ніч з 17-го на 18-те, і обличчя друга, коли завантажував його, ще теплого, в «маталигу» під обстрілом… Пам’ятаю, той смуток, злість, радість і смертельно втомлені очі своїх бійців уже в Артемівську: вийшли всі, хто виходив! Вийшли, без єдиної подряпини – спасибі їм за це і за багато іншого!».
Не подобалося Денису і те, що дехто з так званих диванних стратегів починав за гарячими слідами «аналізувати» ті чи інші події, поразки, вигадувати те, чого не було, або навіть несвідомо розкривати ті чи інші військові секрети. Ось що писав він з приводу однієї з «сенсаційних публікацій»:
«Але не про це, про інше хочу сказати… Ось я, реальний офіцер 128-ї, який, якщо щось і говорив, то робив це прямо і без натяків, в очі начальству. Тож не буду підтверджувати або спростовувати факти і «фактики», про які оповідають деякі «аффтори», а хтось сумлінно передруковує і постить… Так, я не володів всією «картинкою», та й ніхто з комскладу мого рівня і нижче не володів нею. Кожен знав тільки те, за що відповідав і плюс-мінус справи в сусідів. Тільки 6-8 чоловік знали повністю, що і як. Але вони навряд чи видали б цей «шедевр» на-гора. Більше того, я особисто вважаю цю людину або панікером, або професійним провокатором, або просто с..кою! Якщо він не згоден зі мною, нехай знайде мене, поговоримо, порозуміємося…
Для інших поясню: зараз не можна робити ніяких висновків, точніше робити потрібно, але категорично не слід видавати їх на суд громадськості. Якщо ви думаєте, що вас не чують, то поспішаю засмутити: нас слухають і чують дуже добре. І якщо ви маєте доступ до інформації «не для зайвих вух», то, навіть викладаючи фейковий матеріал, ви все одно компроментуєте її (інформацію): один щось написав, інший щось бовкнув, третій … Ось пазл і склався! Навіть якщо матеріали про минулі події. Аналіз противником дій наших частин дасть можливість зрозуміти всі наші помилки і переваги, приведе надалі до того, що наші «плюси» (а вони є!) будуть помножені на нуль. А під наші «мінуси» підкопають ще й яму! Ось факт. Французьке ТВ на ростовській трасі показало наш конвой у прямому ефірі: ну, типу «репортаж з передка». А через 20 хвилин цей конвой уже потрапив у засідку, де її не могло практично бути. І двоє моїх 200-их! Це так, грубо, для «широких мас», не вдаючись до високих матерій. І нехай думають, що я загрався у «війнушку». Мені один начальник якось уже говорив, що я «військовий романтик», але додав, що «… ваш військовий романтизм може коли-небудь врятує наші життя», отже, я на нього не ображаюся. Але я вже давно не той безтурботний пацан. Мені самому дуже хочеться задати дуже і дуже багато питань багатьом вищим начальникам, і я твердо вирішив це зробити. І зроблю! Ні, не так. Вирішив не стільки задати питання, скільки зайняти їхнє місце і зробити так, щоб іншим не хотілося ставити мені ці питання. І нехай кожен для себе зробить свої аналізи і висновки, і почне сам – перший – щось робити і робити це добре, а не «триндіти» даремно. Якось так…».
Як бачимо, це вже були судження зрілого офіцера, який багато пройшов, немало знає і бачить своє місце і майбутнє в армійському строю. Та не судилося…
«Ми думали, що найстрашніше вже позаду…»
– Коли я починаю думати про події того часу, то навіть страшно уявити, що там відбувалося! – дивується Тетяна. – Адже ми звикли тут до мирного життя, і навіть у ті страшні дні не все розуміли до кінця. … Денис телефонував до мене напередодні виходу з Дебальцевого, і хоч нічого, звісно, не сказав, але було якесь підсвідоме відчуття, що він прощається, бо зателефонував потім своїй і моїй мамі. Певне, ніхто з них, бійців передової, тоді не знав – залишаться живими чи ні? Ми ж про це дізналися лише потім, і після їхнього виходу, здавалося, що уже все найстрашніше позаду. Якщо вони вже вибралися з цього пекла, то що може бути страшнішим? А в ніч з 15-го на 16-те серпня 2016 року він знаходився в караулі і, хоча був екіпірований за усіма правилами, отримав три поранення, одне із них у шию стало смертельним. Та він ще встиг добратися до своїх… Але, думаю, уже розумів, що помирає, бо був добре обізнаний з медициною, а за такого поранення все вирішують лічені хвилини…
Кажуть, у Дениса була майже фотографічна пам’ять. Він багато читав, а улюбленою його книгою була «Два капітани» Веніаміна Каверіна. Добре знав історію. І навіть умів передбачати деякі речі. Наприклад, дружині ще задовго до подій на Донбасі якось сказав, що в Україні, імовірно, буде війна. А як любив доньку!
– Уявляєте, він якось телефонував доньці Ладі, якій тоді було півтора року і… наспівував їй колискову. Я, до речі, дивуюся дитячій пам’яті й інтуїції. Коли це трапилося з Денисом, ми були в Києві і мали піти в дельфінарій, походу в який Лада дуже чекала, а тут раптом закомизилася: «Я не хочу!». Це було так дивно, що дитина відмовляється від довоочікуваної розваги, але я наполягла піти. Та Лада весь час проявляла байдужість, так і пролежала в мене голівкою на коліні… Ми думали, що, можливо, у неї температура, але поміряли – температури немає. Таке враження, що вона передчувала недобре. І коли ми вже поверталися, нам зателефонували з полтавського військкомату і повідомили страшну звістку… На деякі дитячі питання я й досі не можу дати відповіді. Наприклад, якось Лада спитала: «А чому нашого тата убили, а в інших татусі живі? Мабуть, мами їх попередили не ходити на війну, а ти ні?…»
…1 вересня Лада Лесняк піде до школи. До тієї самої, де вчилися її мама і тато. З яким вона тепер буде зустрічатися щодня: на фасаді гімназії №13 є меморіальна дошка її батьку – майору Денису Лесняку.
