×

Останній бій за Піски танкіста Андрія Кулягіна

Андрій Кулягін
(3 вересня 1992 – 21 липня 2014).

Улітку 2014-го перед низкою українських підрозділів стояло завдання прокласти шлях до донецького аеропорту (ДАП), де перебували українські воїни, прозвані ворогом «кіборгами». Щоб утримати цей плацдарм, їм було потрібне постачання, проте багато населених пунктів навколо ДАП було зайнято окупантом. 18 липня танкістам 93-ї окремої механізованої бригади, у складі якої воював наш земляк Андрій Кулягін, уперше вдалося прорватися до аеропорту, підвезти нашим воїнам боєкомплект і провізію, вивезти поранених і загиблих. Однак, щоб розблокувати шлях до аеропорту, потрібно було відвоювати селище Піски, у яких ворог на той час дуже серйозно окопався.

21 липня 2014 року в боях за Піски екіпаж танка у складі навідника молодшого сержанта Олександра Вохромеєва, механіка-водія Андрія Кулягіна та командира 1-ї танкової роти капітана 93-ї окремої механізованої бригади Олександра Лавренка у складі танкової роти за підтримки механізованого взводу вів бій на знищення опорного пункту терористів. На блокпосту ворог розмістив два танки та кулеметні розрахунки, позаду – мінометну батарею та снайперські позиції. Прямим пострілом наші танкісти вразили один з танків терористів, наступними пострілами знищили кулеметні розрахунки. По ходу бою екіпаж розбив ще й три автобуси з ворожою піхотою, яка прибула з Донецька на допомогу – це близько 100 чоловік. У відповідь бойовики стали накривати цей квадрат щільним мінометним вогнем. Екіпаж Лавренка до того моменту розстріляв весь боє-комплект, тому командир направив свій танк до місця, звідки вівся обстріл, і розчавив гусеницями мінометні розрахунки бойовиків. Наш танк, який значно відірвався від основних сил, при маневруванні натрапив на фугас. Коли бойовики діставали з танка загиблих водія Андрія Кулягіна і навідника Олександра Вохромеєва, командир був ще живий. Лавренко, щоб не потрапити в полон, підірвав себе гранатою і забрав із собою на той світ ще кількох бойовиків.

23 липня сепаратисти передали нашим військовослужбовцям тіла загиблих членів екіпажу.

Повністю зачистити Піски і прокласти «дорогу життя» у ДАП наші війська змогли лише 24 липня.

Мати Марина Дмитрівна і брат Михайло Кулягіни.

Мати Андрія Кулягіна Марина Дмитрівна та брат Михайло, які останні роки живуть у Полтаві, розповіли, яким був майбутній герой. 
– На Полтавщину наша родина приїхала жити на початку 1990-х з російського Волгограда з чоловіком та старшим сином Олександром, якому було півроку, – згадує Марина Кулягіна. – У чоловіка взагалі багатодітна сім’я, і майже всі родичі жили в одному селі Носи Шишацького району. Згодом ми там придбали власний будинок. У 1992-му році народився середній син Андрій, а в 1994-му наймолодший Михайло. Наша сім’я працювала на великому сільськогосподарському підприємстві ТОВ «Воскобійники», сини навчалися в школі. Училися хлопці добре, не були круглими відмінниками, але жодних нарікань від учителів не чула. Усі відслужили в армії, Андрій до армії в 2011 році закінчив Полтавське ПТУ №10, отримав спеціальність електромонтера. У Носах устиг попрацювати близько півроку механіком на фермі. Була у нього дівчина Ірина, планували одружитися, придбати хату в селі. Серед захоплень Андрія – усе, що пов’язане з природою, він такі гарні квіти вирощував. А про його спортивне захоплення краще знає Мишко.

– Якось мені прийшла ідея створити у гаражі тренажерний куточок, і брати підтримали, – розповідає Михайло Кулягін. – Вигнали звідти всю техніку: машину, мотоцикл, скутери та велосипеди. За півроку ми зібрали повністю спортивний зал із важкої атлетики: гантелі, гирі, штанги, лавочки. Усе робили з підручних засобів. Лише штанга була придбана у знайомого, вона 1970 року випуску, передавалася в них від батька до сина. До нас займатися приїздили хлопці з усіх навколишніх сіл. О 17.00 ворота відкривали і о 23.00 закривали, а то й пізніше. Батькам подобалося, що їхні діти займаються корисною і цікавою справою. Нас як спортивних хлопців брали на змагання захищати честь школи: біг, гирі, метання ядра, армрестлінг. У гаражі ми займалися три з половиною роки, а потім у школі Воскобійників відкрили сучасний спортзал з усіма необхідними тренажерами. А наш гараж ми передали в добрі руки юному поколінню.

Андрій пішов до армії у 2011 році, відслужив рік у Львові в танкових військах, а потім у 2012-му пішов я. Служив у Києві у військовій частині А-0222, окремий полк Президента України. У жовтні 2013-го року повернувся, в листопаді почався Майдан. У квітні 2014 року Андрій потрапив під першу хвилю мобілізації. Він проходив підготовку у Гвардійську, де базувалася 93-та бригада. Приїздив додому майже кожних вихідних, набирав продуктів, казав, що проходить перепідготовку. Зрештою з чотирьох хлопців з нашої сільради, які потрапили під першу хвилю мобілізації, залишили служити лише Андрія. У танкістах була велика потреба. Брат телефонував нам по кілька разів на день, казав, що все добре, але де і чим займаються, рідним розповідати не можна. Танк у його екіпажу був моделі Т-64-БВ 1964 року випуску, мав автомат, але просив придбати бронежилет. Мама їздила в район, і на сесії депутати виділили кошти на його придбання. Ми відправили бронежилет поштою на частину, а він Андрія доганяв уже в дорозі, бо батальйон вирушив на виконання бойового завдання.

Український танк Т-64-БВ, підбитий 21 липня 2014-го під Пісками.

Про те, що Андрій загинув, повідомив невідомий чоловік з його телефону. Скоріш за все, це був бойовик ДНР з батальйону «Кальміус». Він зателефонував братовій дівчині Ірині й сказав: «Ваш Андрій загинув» і вимкнув телефон. За кілька днів у соцмережах бойовики опублікували фотографію підбитого українського танка під Пісками та документи членів екіпажу капітана Лавренка. Серед них був військовий квиток та посвідчення військовослужбовця ЗСУ Андрія Кулягіна.

– Чому зателефонували саме Ірині? Певно, Андрій до неї робив останній дзвінок, – згадує мати героя. – Як тільки Іра повідомила цю новину, зателефонувала у районний військкомат, де про долю Андрія нічого не дізналася. У такому невіданні сиділа на телефоні майже чотири дні. Зрештою військком повідомив, що тіла чотирьох бійців доставили в Дніпро в лікарню ім. Мечникова, треба їхати на впізнання. Голова підприємства виділив машину, і ми з чоловіком поїхали. При Андрієві ні документів, ні особистих речей не було. Приїздили на похорон хлопці з його частини, але не пам’ятаю ні їхніх імен, ні прізвищ і не маю ні з ким зв’язків. Розказували, який був син чудовий і товариський, що це був його третій бій. Бій, у якому загинув як герой. Поховали сина в Носах біля могил визволителів нашого села від німців у 1943 році. У 2016 році на фасаді школи у Воскобійниках встановили меморіальну дошку Андрію, а в селі Носи діти посадили Андріївський парк.

У газеті «Голос України» про героїчний бій за село Піски екіпажу капітана Лавренка згадував командир танкового батальйону 93-ї ОМБР підполковник Дмитро Кащенко: «Страшне, але водночас й обнадійливе визначення «зникли безвісти» давало нам підстави сподіватися, що екіпаж живий. Ми тоді закріпилися на блокпостах, але далі пройти не змогли. Лише коли в інтернеті з’явилися фото підбитого танка та документи екіпажу, стало зрозуміло, що наші танкісти-герої загинули… Коли ми домовилися з терористами про обмін загиблими, вразило, що тіла наших хлопців були охайними. На наше німе запитання один з терористів розповів: «Під час бою ми думали, що на нас випустили якихось фанатиків, так самовіддано та відважно вони воювали, понад сотню наших поклали. Тож з поваги до такої хоробрості їхні тіла були відправлені до донецького моргу, де були приведені у належний вигляд…».

Подвиг танкіста Андрія Кулягіна – це історія про великий героїзм ще зовсім молодого 21-річного хлопця з Полтавщини.